Свято українського бджоляра, яке набуло статусу офіційного, стало влучним приводом поговорити про цю справді найдревнішу професію з шепетівським бджолярем Іваном Севастяновим НАТОЛОЧНИМ. Він є і головою районної організації пасічників. Правда, сам Іван Севастянович іронізує щодо формальності того утворення, адже яка ж то організація, яка лише на папері, без свого кутка.
А от проблеми галузі бджільництва досить реальні й мають таку чітку сучасну ознаку, що й не віриться, як це могло б стосуватись комах, якій, як дослідили вчені, щонайменше 100 мільйонів років. Дійсно, бджоли з’явились на землі разом з першими квітковими рослинами. Отож, і ця сонячна комаха, і цвітіння — поняття невіддільні.

Іван Севастянович був сповнений свіжих вражень. Адже прибув саме з власної пасіки, яку вивіз у Ленківці. Нині він там тримає понад два десятки вуликів, а свого часу їх кількість була удвічі більшою. Розчаровує те, що кінець літа, а доброго взятку нема — гречка не нектарна, медозбір обмежений.
А нині — медовий Спас, який українські бджолярі споконвічно вважали своїм святом. Отож до нього вони намагалися провести останню качку меду перед зимівлею.
За пасічницькою традицією вважається, що саме із 19 серпня бджоли перестають носити взяток. І не дивуйтеся, це аж ніяк не жарт. Дійсно, згідно з повір’ям, медовий Спас, крім святкового богослужіння і медоосвячення, характеризується важливим моментом із життя найбільш працелюбних комах. У бджоли прокидається «егоїзм» — свій продукт віддавати вони не хочуть, і тому, щоб витягнути останню у цьому році медову порцію, пасічнику доводиться докласти неабияких старань.
До речі, і мед бажано споживати лише з учорашнього дня, оскільки раніше на те не було Божого благословення. Щоправда, і без того у багатьох народів продукт бджолиної праці був із розряду божественних.
І українці в питанні «чудовості» меду також не були винятком. Відомо, що в епоху Київської Русі мед був валютою, якою нерідко замість золота розплачувалися за товар або послугу. І все це мало цілком конкретну основу, бо і церква не обходилась без пасіки, та й, взагалі, приватні пасіки тоді були своєрідними міні-просвітницькими центрами — тут збиралися, обмінювались новинами тощо. Напевно, саме тому в Україні й народився перший у світі рамковий вулик, значення якого для бджільництва можна порівняти щонайменше з гончарним кругом.
Упродовж століть українське бджільництво вважалось провідним. І нині ми входимо до п’ятірки країн — найбільших виробників меду (поступаємося Китаю, США, Аргентині та Туреччині) і виробляємо 5 відсотків від обсягу світової продукції. А за кількістю пасічників ми взагалі лідери — на «медову» промисловість працює до 500 тисяч осіб. Щоправда, сьогоднішні реалії бджільництва позитивними аж ніяк не виявились.
Іван Севастянович Натолочний наводить невеселу статистику бджолярської галузі Шепетівщини.
— Ще десь на рубежі 80-х і 90-х років у районі нараховувалось до 13 тисяч бджолосімей. Свої пасіки мало кожне сільгосппідприємство, були вони і у лісгоспі (діяло лісопасічне господарство), утримували пасіки навіть нафтобаза та газове господарство. Шепетівщина тоді займала щодо бджільництва лідируюче становище в області.
Ваши онлайн психологи. Консультации и психоанализ.
Нині ця ситуація зовсім інша. Під опікою бджолярів-ентузіастів краю лише трохи більше 3 тисяч бджолосімей. А господарські структури пасіки утримують лише в Корчику та Ленківцях.
Та й по Україні кількість виробленого товарного меду дедалі скорочується, хоча ми й досі у світовому рейтину щодо цього з одні кращих: наша країна серед тих країн, які їдять власний мед.
Однак реалізація меду дасі залишається для пасічників великою проблемою. Фактична відсутність цивілізованого експорту та низький рівень споживання у самій Україні за останні роки призвели до ситуації, коли понад 50 відсотків меду залишалися нереалізованими.
Отож оголошення «Продам пасіку» частенько трапляється у газетах. Навіть найбільш затяті бджолярі вирішують позбутись вуликів, хоча в середньому за рік українець з’їдає усього 150-200 грамів вітчизняного меду. А ось китаєць отримує цієї смакоти близько п’яти кілограмів.
Тож, здається, пасічникові у нас тільки й працювати. Однак, як тільки доходить до збуту, виробник не знає, що робити з тим медом і змушений за безцінь (майже по вартості цукру) віддавати його посередникам-оптовикам. Клопіт чатує на бджоляра і коли він звертається по ветеринарні довідки, що потрібні для реалізації товару, чи коли надумає розфасувати його в сучасну тару. Ось тому господар позбувається вуликів, як зайвого баласту. Тим часом населення Україні хворіє, особливо після Чорнобиля, а довголіття стає унікальним явищем. Ці проблеми не нові, про них говорять роками, але нічого не змінюється.
Фактично програми розвитку бджільництва в Україні немає. Не розроблено держстандарту на продукцію пасік, тож ветеринарна служба зазвичай дає довідки для торгівлі на ринку. Є й інші об’єктивні проблеми, які для долі бджільництва стають наріжними.
Як відзначає Іван Севастянович, попри дешевизну продукції бджільництва, непомірно зросли ціни на медикаменти на лікування бджіл, реманент. Он коли елементарна воскотопка раніше коштувала 16 карбованців, то нині — 600 гривень, ціна на медогонки зросла з 30 до, щонайменше, 800 гривень.
Раніше були дотації на підтримку пасік, а уже останніх кілька років їх нема. Колись бджолярі у районі сіяли понад 4 тисяч гектарів гречки, а нині господарства практично цього медоносу не сіють. А цьогорічний план — 500 гектарів гречки — справі не зарадить.
Незаперечний і такий факт: через зменшення поголів’я тваринництва на поля не вносять органіку, а на квітку, підживлену міндобривами, бджола йде неохоче. Через вирубки лісу поменшало крушини — цінного лісового медоносу. Та й взагалі, через цвітіння ріпаку, а його, гібридного, тепер чимало сіють, поменшало меду з лісу і луків, оскільки ця культура «переманює» до себе бджіл. А ріпаковий мед не має тієї реалізаційної цінності.
Перераховує Іван Севастянович Натолочний й інші невеселі реалії пасічників. І дійсно, на їхньому тлі можна позаздрити зарубіжним колегам. Адже у тих же німців чи поляків є пільгове забезпечення ліками, а в нас за них треба платити утридорога. Там за опилення сільгоспкультур платять, а у нас ще й проситись треба, аби десь поставити пасіку.
Закордонний пасічник і без меду, лише на дотації, може сяк-так протриматись, а у нас і з щедрим медозбором можна зубожіти. Парадоксально, але факт.
А було ж: приїздили якось японці на Хмельниччину, пропонували купувати у нас гречку й жито у необмеженій кількості, лише б ті були вирощені без застосування «хімії». Це була б перспектива й для бджолярів. Та де там! Як завжди, у нас щось хороше впирається у брак можливостей. Як і у багато чого іншого.
Хоча пасічники все ще плекають надію на краще майбутнє їхньої улюбленої справи. Адже в країні вже створено громадську організацію «Братство бджолярів України», яка ставить за мету привернути увагу влади до проблем медоборів і пропагувати оздоровлення за допомогою продукції бджільництва. Адже не може край бджіл, яким здавна вважалась Україна, бути без бджільництва.
Свого часу навіть третина «Руської правди» Ярослава Мудрого була присвячена цій сонячній комасі і бортям. А ми дожилися, що вже сприймаємо, як норму, коли китайці повз нас експортують до Європи сотні тонн продукції пасік. А колись мед традиційно був для України експортним стратегічним товаром.
До речі, бджолярі України прагнуть і нині тримати свою марку у світі кращою.
На найпрестижнішому Всесвітньому бджолярському конгресі (Апімондії) вони завоювали 4 золоті та 4 бронзові медалі. Й тим самим поставили Україну на бджільницьку карту світу.
Особливої уваги серед отриманих нагород заслуговує перемога у найпрестижнішій категорії — «Комерційний мед», завдяки якій український мед з білої акації віднині офіційно носить титул Кращого Меду Світу.
Для довідки. Всесвітні конгреси Міжнародної Федерації Бджільницьких Асоціацій проводяться, починаючи з 1897 року, раз на 2 роки у різних країнах світу. І цей, переможний для України, 40-й Конгрес у австралійському Мельбурні став одним з найбільших в історії бджолярської спільноти, адже зібрав пасічників з більш як 100 країн світу.
А після його завершення наші земляки офіційно заявили про подання заявки на проведення Апімондії–2013 в Україні. Це було б дуже доречно на українській землі, де бджолярів шанували з давніх давен. Можливо, і доля сонячної комахи у нас не була б такою захмареною.
А взагалі, мед на столі — радість у господі. З ним українці відзначають свята, частують гостей, лікують недуги.
Отож з нагоди свята його творцям найкращі побажання адресує бджоляр Іван Севастянович Натолочний. І ми до нього приєднуємось.
Честь і хвала трудівникам пасік, які приносять до столу українців неповторний дар землі та сонця. Велика подяка вам за наполегливість, вірність народним традиціям, любов до своєї землі. Зичимо, щоб бджоли множились, багатого взятку, щедрого меду, який є символом добробуту нашого краю.