Отже, один із «заморожених» воєнних конфліктів на планеті, як мовиться, несподівано «розтанув». Від надмірної температури грузинського темпераменту. Так чи інакше, а восьмого серпня нинішнього року війська Грузії перетнули кордон Південної Осетії, взяли штурмом столицю Цхінвалі та фактично стерли з лиця землі низку населених пунктів території, яка раніше входила до складу Грузинської РСР.
Вражає ціла злива суперечливої інформації, яка доноситься до мільйонів читачів, радіослухачів, телеглядачів про перебіг збройного конфлікту на Кавказі.
З приводу того, хто їх розпочав, Віктор Андрійович Ющенко у передачі «Акценти Президента» повідомив про те, що осетини напередодні трагедії обстріляли грузинські патрульні пости, даючи цим самим зрозуміти, що цей факт нібито спричинив до початку воєнного протистояння на Кавказі.
Зрозуміло, не вірити словам глави держави аж ніяк не можна. Більше того, будь-який прикордонний інцидент, особливо із застосуванням зброї, вартий найсуворішого осуду.
Але не втрачаймо розсудливості: невже обстріл патрульної грузинської служби з осетинської сторони не міг нічим кращим закінчитися, ніж початком широкомасштабного наступу військ Грузії на мирні поселення ще вчора братнього народу? У подібних військових конфліктах є своя логіка: вогонь на вогонь. Тим більше, коли йдеться про відносини між Грузією та Південною Осетією, яка ще на початку дев’яностих років минулого століття оголосила про своє прагнення до незалежності. Ці прагнення підтримала Росія, що явно не влаштовувало і досі не влаштовує офіційний Тбілісі. Ось на цьому грунті й почав жевріти конфлікт, який спалахнув війною.
Як засвідчує історія, упродовж вісімнадцяти років прикордонних інцидентів між грузинськими та осетинськими, а також між грузинськими та абхазькими (Абхазія також претендує на державний суверенітет) військовими формуваннями було безліч. Були навіть жорстокі, криваві. Були і за участю російських вояків, які, певна річ, воювали на боці тих, хто вирішив вийти зі складу колишньої Грузинської РСР. Але чомусь навіть найзапекліші попередні сутички на грузино-осетинському кордоні не ставали приводом до того, аби одна із сторін ось так, «широким артилерійським маршем» рушила на територію Південної Осетії, як це зробила Грузія, незважаючи на кордони, проявляючи небачену жорстокість до мирного населення, прасуючи гусеницями танків осетинські села, перетворюючи столицю Цхінвалі на купу руїн. Невже й справді таким фатальним виявився обстріл осетинцями грузинських патрульних постів?
Будь-яка війна — це насилля, це злочин, оскільки гинуть люди, руйнується все, створене людьми для життя. Але страшніше і першого, і другого, коли це — віроломна війна. І хай дарують мені мої опоненти, яким, можливо, не до вподоби моя точка зору, а в діях грузинської влади я таки помічаю елемент віроломності. Судіть самі: опівночі грузинські війська вчинили справжнє пекло мирному осетинському населенню. Знищуючи на своєму шляху все живе, посеред ночі обрушили смертоносний металевий град на сонний Цхінвалі. За свідченнями очевидців, місто майже стерте з лиця землі.
Дозволю собі запитати у тих, хто виправдовує дії грузинської влади і засуджує втручання російських військ у збройний конфлікт: «Що б ви сказали, якби у Цхінвалі та той час жили чи перебували в ньому ваші діти, родичі, друзі? Як би ви оцінили таку «справедливу помсту» за обстріл патрулів мирної літньої ночі?».
Окремі ЗМІ надрукували матеріали, у яких йдеться про те, що збройний конфлікт на Кавказі — завчасна спланована акція за участю США і натівського керівництва. На мою думку, це лише припущення, і не більше. Однак іноді і до припущень варто прислухатися, і на них звернути увагу.
Те, що Сполучені Штати Америки останнім часом активно допомагали збройним силам Грузії, як мовиться, стати на «міцні ноги», не шкодуючи мільйони доларів, — факт незаперечний. Як і той, що напередодні війни у Тбілісі побувала державний секретар США з національної безпеки К.Райс. Мета такого візиту зовсім не випадкова і, здається, усім зрозуміла. І, нарешті, як пояснити той факт, що бойові дії грузинських вояків проти осетинів розпочалися, так би мовити, святкового дня: коли у Пекіні відбувались урочистості з нагоди відкриття ХХІХ Олімпійських ігор, земля невизнаної Осетинської республіки вмилася кров’ю тисяч невинних людей? Невже і справді хтось повірить, що це — випадковий збіг обставин, особисто для мене це далеко не випадковість.
На що розраховувало керівництво Грузії, даючи наказ про початок широкомасштабної воєнної операції проти Осетії? Хіба що на короткочасне задоволення своїх амбіцій. А ще, напевно, хотілося засвідчити своїм закордонним покровителям, що вони цілком спроможні не лише виконувати відповідальні завдання в Іраку, а й готові диктувати свої умови у Кавказькому регіоні. А звідси й підтекст: ми, мовляв, уже майже готові отримати путівку в «сім’ю» НАТО.
Далі. Певно офіційний Тбілісі розраховував на солідну підтримку західних партнерів, бо після відступу під натиском росіян Президент Грузії М.Саакашвілі відверто зізнався, що сподівався, що вона (підтримка) буде набагато активнішою. Що мав на увазі грузинський президент — фінансову, військову підтримку? На що розраховувало керівництво Грузії? На те, що у такий спосіб поверне осетинів у свої «братерські обійми», а росіянам дасть зрозуміти, що їхнє «шефство» над народами колишньої радянської Грузії закінчиться? Навпаки! По-перше, президенти і Абхазії, і Осетії уже провели переговори з керівництвом Кремля. Про що? Про зміцнення «шефських» зв’язків.
Правду кажуть, що чужої війни не буває. Вона усім близька, адже це страшне лихо і непоправні втрати. Щодо цьогорічної кавказької війни, то вона має бути і близькою для України. У цьому контексті не можна не відзначити активних дій нашого Президента Віктора Ющенка, який разом з окремими керівниками країн ЄС взяв участь у заходах щодо миротворчих дій, який розпорядився надати фінансову і гуманітарну допомогу Грузії, а також прийняти на відпочинок грузинських дітей.
І ще один повчальний момент. На події на Кавказі варто подивитися і крізь призму власної безпеки, демонструючи політичну далекоглядність і дипломатичну гнучкість. До цього наших найвищих керівників мають змушувати певні обставини. Бо є ще мастаки організовувати так звані «гарячі точки» на планеті, а потім робити вигляд, що вони допомагають їх ліквідовувати.
Ось кілька рядків з матеріалу «У яструбів прорізався голос» під рубрикою «Репліка із Вашингтона» («РГ», № 145): «Колишній посол США при ООН, нинішній глава Держдепартаменту Холбруг сказав, що наступною ціллю буде Україна. У перекладі з дипломатичної мови на загальнодоступну це означає, що США готові докласти всіх зусиль, аби у конфлікт була втягнута і Україна». Можна вірити цим словам, а можна сприйняти їх за базікання. Однак, як мовиться, намотати на вус таки варто, бо в Україні, з огляду на нинішню ситуацію, потенційних «гарячих точок» може бути декілька. Найперша, безперечно, — Крим».
І аж ніяк не можна не згадати висловлювання Лесі Гонгадзе, яка сказала просто і мудро: лише недолугість керівників дозволила виникнути воєнному конфліктові на Кавказі. Про кого сказано? Думаю, не важко збагнути. А словам цієї матері, яка також зазнала непоправної втрати, не вірити не можна. І не доведи, доле, аби ця злочинна недолугість та й спіткала керівництво нашого мирного народу...
О.САЛЕНКО.
Коментарі (0)
