І знову серпанковий світанок подарує нам державне свято — День незалежності. Замайорять на площах, у центрі міста, біля установ і організацій жовто-блакитні прапори, пройдуть урочисті зібрання з нагоди свята. Найшанованіших людей Шепетівщини вітатиме з високих трибун міська і районна влада. А увечері в зоряному небі спалахне яскравий святковий салют, що принесе радість і дітям, і дорослим.
Так, святкувати ми любимо. Проте напередодні цього найважливішого державного свята вкотре не дає спокою одна думка: «Незалежність у нас є. Чому ж ми живемо так бідно?».
Великі державні мужі, які утвердили нашу незалежність у серпні 1991 року, раділи і плакали від щастя. Нарешті збулося! Раділи і ми, пересічні громадяни, адже сподівалися, що більше не будемо нікому підкорятися, матимемо свою мову, свою владу, свою державу. І що ж насправді тепер маємо?
Насправді, багато чого змінилося за ці 17 років, що промайнули дуже швидко. Ми пережили і революцію, і не одну зміну влади. У нас уже є свої мільйонери і мільярдери. Але треба бути відвертими: більшість населення живе, м’яко кажучи, дуже скромно. А особливо у нас, на периферії, зокрема, у Шепетівці.
Упевнена, що знайдуться скептики, які, прочитавши цей матеріал, заперечать мені: «Хто вам не дає жити краще?». А й справді, хто? Відповідь на це питання можна аргументувати досить по-різному: нестабільність економіки, занепад виробництва, галопуюча інфляція, зубожіла духовність і т.д., і т.п.
Та якою б не була відповідь, легше від цього не стане. Ми всі залежні від певних обставин. Нами, на жаль, керують люди, які надто далекі від повсякденних проблем звичайних громадян. Простий люд у нашій незалежній країні залежний від безлічі факторів: освіти, здоров’я, соціального статусу, місця проживання, національності, віросповідання, політичних поглядів, а найголовніше — від рівня достатку. Як мовиться, гроші правлять бал. То про яку незалежність можна вести мову? Тільки у високорозвинених країнах з високим рівнем життя громадяни можуть почуватися незалежними.
Нещодавно у одному з інтерв’ю Ада Роговцева, яку не має особливої потреби представляти читачам, висловила досить мудру думку: «Соромно у бідній країні носити діаманти». Я б до цього додала ще й таке: соромно хизуватися своїми статками і позбавляти простих людей можливості отримувати достойну платню за свою роботу. Непристойно, аморально доводити молодь до втрати духовності через рекламу горілки і цигарок, показуючи непристойні та жахливі фільми. Соромно не думати про майбутнє.
На жаль, як сказав один відомий політик, маємо те, що маємо. І достеменно знаємо, що, як мовиться в одній українській приказці, ситий ніколи не зрозуміє голодного. І ніколи не віддасть свій шматочок бідному. А тому нам, пересічним громадянам, необхідно набратися терпіння і вірити у краще. Тому що, як відомо, думки матеріалізуються.
А тепер пропонуємо думки наших читачів стосовно незалежності нашої держави.

Іван Корнійович, пенсіонер, 67 років, колишній офіцер:
— Незалежність — це звучить гарно. Але в житті все набагато прозаїчніше: ті, хто не працював, отримують від нашої незалежної держави пенсію, яка майже однакова з тією пенсією, на яку людина пропрацювала 40 з лишком років.
Ми маємо незалежність, проте не маємо права на безкоштовну освіту, медицину, відпочинок. У нашій незалежній країні процвітає корупція, наркоманія, зростає інфляція. Тут плакати треба, а не радіти.

Юлія Волкова, 24 роки, молода мама, приїхала у гості з Росії:
— Я родом з Шепетівки, проте понад 7 років живу у Смоленську. Сюди приїжджаю до мами і брата. І з кожним роком бачу, що моя сім’я на Україні живе дедалі гірше. Мама купує собі лише необхідні продукти, платить комунальні послуги. І все! Пенсії у 520 гривень ні на що не вистачає. Тому, якщо захворіє, я висилаю їй грошові перекази. Також, приїжджаючи до рідних, купую мамі та брату одяг, взуття. Ось цього разу витратила близько 400 доларів на протезування.
Чесно кажучи, говорити про незалежність мені смішно. У вас і зарплати, і пенсії набагато менші, ніж у Росії. Чим же хизуватися? Що святкувати? Купить мебель.

Світлана Юхимівна Загоруйко, педагог, 46 років:
— Це свято я люблю, мабуть, тому, що у нашій родині є два іменинники, які народилися 22 і 23 серпня. Та і як не любити свою державу, своє місто, свою мову!
Дійсно, нині не найкращі часи, проте все минає.
Зараз ми з чоловіком отримуємо непогану зарплату. І хоча допомагаємо дітям, можемо купити собі гарний одяг, меблі, побутову техніку. Нещодавно закінчили виплачувати кредит (купили авто молодшій доньці).
Мені гріх нарікати на державу. А свято 24 серпня завжди відзначаємо у родині. Нехай усім воно принесе радість, мир і добробут!

Ігор Миколайович, будівельник, 39 років:
— Сказати, що День незалежності для українців нічого не значить, було б неправдою. Адже всі ми в душі любимо свою землю, свою країну.
Я раніше не зовсім розумів, що для мене особисто значить Батьківщина. Ну, українець, то й українець. Незалежність — будь ласка! Зрозуміти поняття батьківщини довелося лише у Чехії, куди поїхав на роботу. У чужій країні кожного, хто розмовляв рідною мовою, хто народився українцем, я готовий був розцілувати. Там, на чужині, рідна мова — як бальзам на душу.
Тому вважаю, що незалежність — це не лише гарне слово, це наша гордість, це наша нація.
Тож із святом вас, дорогі земляки!