Як на мене, російська влада, після того, як перестав існувати СРСР, поводить себе не зовсім зрозуміло. На словах бажає добра тим країнам, тим народам, які здобули свою незалежність, а насправді намагається і сьогодні поширювати свій вплив на них, в окремих випадках навіть зазіхаючи на території колишніх союзних республік. Росія прагне схилити інші народи до покірності, у протилежному разі застосовує випробувану «зброю» — нафтогазовий шантаж. Особисто мені керівництво Кремля нагадує артиста, який працює на сцені з ляльками: смикаючи за мотузки, він, таким чином, підкорює ці ляльки своїй волі.
Отож сьогодні країні, яка раніше уособлювала цілу імперію, дуже хочеться схиляти інших до покірності. Якщо ті стають у позу «неслухняних ляльок», бажаючи жити самостійно, Росія одразу ж вибухає гнівом. Так було з Чечнею, народ якої під керівництвом свого національного героя Дудаєва зважився було здобути свою незалежність, так сьогодні сталося і з Грузією.
Росіянам, бачте, не подобається, що ця республіка прагне стати членом євроатлантичних структур, особливо увійти до НАТО, а якщо так, тоді необхідно її покарати. Зробити це не важко, варто лише уміло скористатися різноманітними провокаціями, аби потім стати у позу захисників, наприклад, Осетинської республіки. Пам’ятається, раніше російське керівництво вже оголошувало війну Грузії. Спочатку то була «торговельна війна», була також і «газова». А сьогодні спровоковано й справжню братовбивчу війну.
З огляду на це виникає логічне запитання: учора — Чечня, сьогодні — Грузія, а хто наступний? І ще: хто може дати гарантію, що зовсім несподівано, розігравши сценарій чергової провокації, російські гармати не почнуть стріляти у Криму? А підстави для таких побоювань існують, і досить давно — з перших років нашої незалежності. Адже усім відомо, що Москва всіляко заохочує представників кримських етнічних груп до ворожнечі, неодноразово радикально налаштовані проти України російські політики знову і знову намагаються порушувати питання про статус Севастополя. При цьому нічого не згадують про Кубань — нашу етнічну територію, свого часу відібрану в України.
Недоброзичливість російського керівництва до нашої суверенної незалежної держави, як кажуть, очевидна скрізь і всюди. А особливо загрозливою вона стала після того, як Україна виявила своє бажання увійти до НАТО. Зухвале шантажування енергоресурсами, провокації на острові Тузла, захоплення маяків у Севастополі та багато інших, не зовсім коректних зразків поведінки засвідчують про бажання Росії втручатися у наші справи, диктувати, як нам жити і який курс розвитку обирати.
Те що Москва намагається, як кажуть, тиснути на нас — факт незаперечний. Однак у багатьох моментах ми їй у цьому нібито «допомагаємо».
Українці здобули державність, але, даруйте на слові, втрачають себе, як нація. Який ще народ так зневажливо ставиться, наприклад, до своєї мови? Ми повністю свідомо віддали росіянам ініціативу: їхні фільми заполонили наші телеканали, їхні книжки — на прилавках наших магазинів, їхні пісні насолоджують слух наших співвітчизників. Та й у відносинах на найвищому рівні наше керівництво, наші політики часто-густо втрачають почуття послідовності, своєї національної гідності.
Чим дружніший народ, чим згуртованіша нація, тим важче таку країну підпорядкувати, тим важче такій країні нав’язати волю іншої країни.