У 1932-1933 роках сталася найбільша трагедія українського народу — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони. Не оминув він жодної селянської родини, жодного села на Україні.
Не стало винятком і маленьке село Вовківці. Близько 70 людей потрапили у його тенета. Було розкуркулено безліч трудолюбивих сімей. Заради чого?
Ось що розповідають свідки тих страшних голодних днів.

Олександра Макарівна ВАЗЕЛЮК, 1914 р.н.:
— Голод був страшенний: все, що вродило — вивезли. Багатьох людей назвали куркулями і вигнали з хат разом з малими дітьми, а все через те, що в них було трішки землі.
Бідували всі без міри. Нас п’ятеро на маму зосталося, бо батько помер. Вона робила в їдальні у яслах — дітям варила, але додому нічого не могла принести. Як візьмеш, коли треба, щоб дітям було. Та одного разу було так, що мама принесли дві печених картоплинки: мені і меншому брату, Івану.
Як згадаю, то вона мені й зараз пахне, та картопля... Якою ж вона була смачною! Адже ми тоді зовсім її не бачили.
До нас приходили і забирали все. Там трошки картопель зосталося, то на весну лушпайки посадили — залишок забрали активісти. У Медведівку їздила буряки проривати, то дали трохи борошна. Брат Ананій виміняв небагато пшона, то думали, що якось переб’ємось. Ми зібрали все це в кошик, почепили під стелею і пішли на роботу: може, дадуть по 100-150, а коли й 200 грамів хліба. Увечері ми йдемо вже додому, а вікна нема, тільки пшоно розсипане. Забрали все, і у нас нічого не залишилося. І купити нема за що — всі хустки повіддавали.
У мене влітку опухли ноги, але на буряки ходила. Сили немає, але йду. Я сапаю, підходить голова колгоспу і каже: «Слушай, ты умрёшь». А я йому кажу, що знаю. Він каже: «Приходи, окажу помощь». Ну, що ж, треба йти. Я прийшла і він мені дав десять кілограмів борошна. Так ми і вижили — варили юшку.
Люди вмирали. По селі підводою їздив Адам Парфенюк і збирав мертвих. Інколи ще живих підбирав, але, поки доїде до кладовища, вони вмирали. Всіх кидали в одну яму, без трун — просто засипали землею.

Євген Петрович ПІЗНЮР, 1924 р.н.:
— Вродило того року добре, але активісти ходили по селі, збирали картоплю, зерно.Я пам’ятаю: квасоля у печі варилася — і ту забрали. Мій менший братик в садок ходив, я його водив, то разом з ним їв там.
Коли виходив на двір, то бачив померлих, але у нашій сім’ї помер тільки один брат, а всі інші залишилися живими.

Антоніна Панасівна РИБАЧОК, 1925 р.н.:
— Батько мій наймитував — молотив людям, за це його назвали куркулем. Згодом він захворів і в 1932 році помер, а нас хотіли вислати. Тоді люди в селі зібрали збори і не дозволили цього зробити.
У нас забрали геть усе. Ми, діти, їли липу, калачики, кип’ятили мелясу.
В сусідніх Зубарях такого голоду не було, то мама там одяг міняла. Згодом у неї і у бабусі ноги попухли, то материн брат квасолі наміняв. Так ми дотягнули до жнив, а потім почали давати якусь ріденьку юшку.
Мертвих на вулиці збирали і на цвинтарі складали як дрова, потім усіх в одну яму закопували. Під час голоду померла моя бабуся.

Ганна Трохимівна СТУКАН, 1913 р.н.:
— У 1932 році у мене було весілля, то навіть тоді бригада активістів прийшла і вигнала усіх з хати. Забрали все, що могли, хату рознесли. Мого батька забрали, потім і маму вислали, назвавши їх куркулями. Щоб вижити, ми рвали кропиву, листя і це все їли.
З вісьмох дітей у нашій сім’ї помер тільки один мій брат у чужому хліві. Так ми і порозходились усі по світу.

Микола Левкович ШАДЮК, 1927 р.н.:
— Я був тоді ще малий, але пам’ятаю, як люди натерпілися і через тодішню владу пережили такий страшний голод.
Запам’ятав, як мати наварила борщу із кінського щавлю і пішла з батьком на роботу. А я їсти хочу. Зазирнув у горнятко, попробував, а той борщ такий недобрий, бо зварений з однієї води і щавлю. Думаю, досолю, може смачніший буде, та й пересолив. Сиджу і плачу. Що ж будемо їсти, коли я борщ зіпсував?
Мати з батьком пішли у колгосп працювати. То там була їдальня, і раз на день давали їсти, аби з голоду не померти — шматочок хліба з висівок і юшку. Дітям нічого не давали, то батьки ту юшку з’їдять, а хліб ховали, щоб голодним дітям додому занести.
Батько зробив нового воза, то прийшли і забрали все: і того воза, і коней, і все, що ми мали. Приходили і чужі, і свої активісти, бо їм влада наказала, тому й змушені були йти по хатах забирати.
І голодували, і ноги у батьків пухли з голоду, але з нашої сім’ї ніхто не помер.

Слухаючи сповіді людей, що вижили під час голодомору, вкотре переконуєшся у величі духу простих українців.