Основоположником українського кіно вважається Олександр Ханженков, офіцер царської армії, учасник російсько-японської війни, який народився у Макіївці наприкінці 19-го століття. Після звільнення з військової служби, він організував фірму з продажу іноземних фільмів та апаратури. А 1907 року й сам вирішив знімати російське кіно і став керівником першого великого російського кінопідприємства «Акціонерне товариство О.Ханженков». На його студії до революції було знято 300 картин. Та у вирі тотальної розрухи, що стала наслідком Жовтневого перевороту, а згодом і, так званої «чистки» кінодокументів у 30-ті роки, не збереглося більшості творів дореволюційного кіно, ані копій перших агітфільмів, де часом фігурували «вороги народу».
Перша кіностудія почала функціонувати в Одесі, в павільйоні «Мірограф». Велика група кінематографістів нерідко зверталась до акторів-українців, широко використовували місцеві масовки, технічний персонал.
З’являлися кінострічки, створені трупами М.Садовського, Д.Сахненка, О.Олексієнка та інших. В Україні працювали й такі непересічні особистості, як А.Лундін, Т.Чардинін, В.Гардін, Ч.Сабинський, які й пізніше продовжували працювати і в післяреволюційному кінематографі, зумовивши його творчі здобутки. Звісно, не можна гіперболізувати здобутки дореволюційного кіно в Україні, але й хибною є думка, що до 1917 року у нас створювались лише «малоро-сійські фільми», де поверхово втілювалися сюжети з «малоросійського життя».
Це історія. А що сьогодні? Неодноразово представники кіносвіту наголошували на тому, що ситуація в сучасному вітчизняному кінематографі - дуже трагічна. Насамперед тому, що немає перспективи розвитку. Свого часу у Росії колективам російських кіностудій було безкоштовно передано матеріальну базу для створення акціонерних товариств з метою виробництва фільмів; створено приватну систему кінопрокату - «Російський кінопрокат». І український мас-медійний ринок наповнився російською кінопродукцією (в чому ми, телеглядачі, переконуємося щодня).
В Україні коштів на розвиток кінематографії немає. То чому б не перейняти російський досвід, де на державному рівні існують закони, що стимулюють бізнесменів і банкірів фінансувати кіномистецтво? Там це називається «Закон підтримки російського кіно». Для України процес кіновиробництва став дуже дорогою розкішшю. Бо це потребує залучення до зйомок бага-тьох людей та професійної техніки. В цих умовах кінооператори почали ви-їжджати за кордон, а техніка - поступово старіти й виходити з ужитку.
Раніше в українському кінопросторі спостерігалося масове засилля американської продукції. Нині з нею впевнено конкурує російська. Сцени вбивств, гвалтування визначають естетичні смаки нового покоління глядачів. Блокбастери і кіносеріали блокують площину людських почуттів. Таке «мистецтво», на жаль, лише сприяє деградації української нації.
Певною мірою погоджується з цим і директор місцевого кінотеатру ім.М. Островського Анжела Цвіль.
- Щотижня у нашому кінотеатрі здійснюється прокат нових кінострічок. Ми працюємо за угодами з Хмельницьким «Кіновідеопрокатом», який закуповує фільми у Києві, а потім здійснює їх прокат по всій області. Як правило, це американська та російська кінопродукція. Судячи з того, як розкуповуються квитки, можна зробити висновки, що молодь надає перевагу бестселерам («бойовикам») та філь-мам жахів. На інший план відходять комедії та мелодрами.
А.В.Цвіль також повідомила, що до великих державних свят чи визначних історичних дат Хмельницька фірма робить безкоштовний прокат укра-їнських кінострічок. На рік це становить близько 4-5 фільмів. Так до 75-ї річниці українського Голокосту шепетівчани мали можливість переглянути «Голодомор 33», до Дня Незалежності - «Втрачені світанки». Але чомусь безкоштовні сеанси хорошого українського кіно не зібрали великої глядацької аудиторії і, взагалі, - великою популярністю у нас таке кіно не користується.
Сьогодні немає проблем з тим, щоб придбати якийсь фільм на диску чи відеокасеті в магазині, на ринку. Допомагає кіноманам і супутникове те-лебачення, яке транслює фільми на численних каналах, що здатні задовольнити смаки будь-кого.
- Щодня у нас в кінотеатрі по три відеосеанси, - розповідає Анжела Віталіївна. - В середньому їх відвідує 4-5 осіб (часом 10, а трапляється, що немає нікого). Здебільшого — це молодь від 16 до 35 років. На мультфільми й дитячі анімаційні фільми ходять школярі. До Дня захисту дітей сеанси для них були безкоштовні. Та за великим рахунком, аншлагів у кінотеатрі нема. І причин, на мою думку, тут декілька. Перша - широкий доступ до кінопродукції в магазинах, на ринках і через телебачення. А по-друге, наш кінотеатр не може конкурувати (ні зовнішньо, ні своїм відеозалом чи техобладанням) з кінотеатрами столиці чи великих міст. Все що залежить від нас, працівників, ми робимо самотужки: косметичні ремонти, благоустрій територій. Але є і ті проблеми, з якими самим нам не впоратися. Міська влада обіцяє піти нам назустріч і допомогти у їх вирішенні. Можливо, тоді, коли покращиться естетичний вигляд місцевого кінотеатру ім.М.Островського, оновиться його матерілаьно-технічна база — глядачів у кінозалі стане більше.