В’їжджаючи у будь-який населений пункт, неодмінно мимоволі, бодай краєм ока, звертаєш увагу на його назву. І велике місто, і маленьке село мають своє "ім’я", за яким криються чи давня, а чи сучасна історія, долі багатьох поколінь людей.
Для назв населених пунктів, зазвичай, характерні сталість та довговічність, хоча трапляється, що місто чи село два, а то й більше разів з різних причин і обставин змінювало "метрику".
А втім, наша сьогоднішня мета — зазирнути у минуле, спробувати нашвидкуруч дослідити витоки топоніму "Шепетівка". Адже ми поведемо мову про назви вулиць і провулків міста. А Шепетівка — їхнє серце, що увібрало в себе усі великі та маленькі життєдайні артерії.
Можна було б сподіватися, що відповідь знайдемо в одному з найдавнішніх досліджень з історії міста — Шепетівському церковно-парафіяльному літописі, укладеному місцевим священиком Г.Г.Віленським, але Гермоген Гнатович пише коротко:
"Звідки походить назва м. Шепетівки невідомо. Час заснування Шепетівки слід віднести до половини 16 століття. Якщо вірити свідченню п. Броніслава Горчака, редактора, видавця архіву князів Сангушко у Славуті (він є і консерватором-хранителем архіву), що Шепетівка і раніше називалася під таким іменем, як маєток дворянина Василя Івановича Лабунського. Вона згадується в акті від 25 жовтня 1547 року, в якому королівські комісари проводять поділ маєтків поміж братами Василем і Богуславом Івановичами Лабунськими, які лишилися після смерті їх батька Івана Лабунського. Причому за цим поділом Василь Лабунський отримав села Кліщинці (нині м. Старокостянтинів), Сахнівці і Скалинці (нині м. Шепетівка), а брату його Богуславу дісталися Городище, Гребінника і Лотівка. (Архів князів Сангушко у Славуті, т. 4, стор. 554)".
Але така думка, що нинішнє м. Шепетівка, навряд чи вірне, бо в історичних актах кінця 16 століття згадується поряд із с. Скалинці і с. Шепетівка, ще як село.
Так, в акті від 1 вересня 1594 року сказано, що возний проводив дізнання у справі крадіжки різного майна, скоєної в пана Петра Пересецького у с. Скалин селянами маєтка Красносільського, що перебуває у власності пана Філона Ласки. Возний Степан Покащовський доносить споміж іншого, що раніше у справі про крадіжку різних речей у млині у с. Шепетівка. Громада цього села робила слід і прийшла було до будинку Ласки, що знаходиться у с. Скалин, але пан Філон Ласка став погрожувати громаді і образив (нафукав, злими словами вилаяв, києм грозив і бранними словами знищив). Причому покази про слід і проступок Ласки давали возному Кіндрат Степанович із Шепетівки та Ждан Куцевич із Судилково, піддані пана Андрія Ждярського, а Іван Березенський із Васьковець, панки Янової Клембовської.
Звідси видно, що у 1594 році село Шепетівка, як маєток дворянина Андрія Ждярського, існувало поряд з с. Скалином і як маєток дворянина Петра Пересецького. Причому Скалин представляється таким, що є у близькому сусідстві з с. Шепетівкою. Нині с. Скалина не існує. Можливо, між іншим, с. Шепетівка розширилось і стало згодом містечком запустілого сусіднього села Скалина.
Село Шепетівка стало містечком близько 1650 року, і в той час воно було власністю князя Владислава Домініка Заславського, як це видно з акта від 1650 року, в якому вказані дані, вилучені із присяжних показів про кількість димів у містах і селах, що підлягають сплаті подимного під час війн Богдана Хмельницького. У числі цих поселень вказані м. Шепетівка, села Марківці і Писарівна, як маєток князя Домініка Заславського. У м. Шепетівці в 1650 році було 3 дими.
Відтак виникає питання: у якому місці почало битися серце міста, тобто, де стояв отой самий дим першопоселенця? Принаймні, той же Г.Г.Віленський пише: "Из древностей м. Шепетовки заслуживают внимания несколько групп курганов, как, например, на церковном хуторе и на других местах, обросших вековыми дубами и несколько древних каменных крестов. Народная молва относит происхождение этих курганов и некоторых крестов ко времени нашествия татарской орды".
Місця, порослі дубами, треба думати, — урочище, що ще у моєму дитинстві називалося "Дубина", а тепер кимось перейменоване в урочище "Зелений гай" (тут тепер розташоване підприємство водопровідно-каналізаційного господарства). А ось хрести, про які йде мова у літописі, дивом збереглися і їх можна побачити на запустілому обійсті на вулиці Пліщинській. Якби можна було відкопати табличку з написом "На цьому місті першу палю забив ...... і дав назву селу Шепетівка...”. Але ще ніхто й ніколи такої реліквії у жодному поселенні не знайшов. Так само, як достовірно точно ніхто не доведе, звідки пішла назва міста.
Дослідники історії Шепетівки В.Ф.Балюк та В.М.Голєв, скажімо, вважають так:
"Час заснування Шепетівки невідомий. Назва міста, певно, походить від прізвища чи імені першого поселенця – Шепот, Шепіт. На Україні є сім поселень з назвами, в основі яких лежить формат "шепет", "шепт".
Більш-менш науковіше і точніше трактування походження назви міста сподівалося б знайти у "Топонімічному словнику-довіднику Української РСР" М.Т.Янка. Він, хоч і подає свою версію топоніму, але абсолютно неточний щодо дати заснування міста. Зрештою, цитуємо:
"Шепетівка – місто, р. ц. Хмельницької області. На початку 20-х років ХІХ ст. на околиці с. Скалинці було відкрито мінеральні джерела, що витікали з-під гранітних скель. Неподалік від них 1821 р. збудували лікарню-санаторій. Вода у джерелах тихо дзюрчала — шепотіла, а тому невелике селище, що утворилося біля санаторію, назвали Шепіт. Згодом назва видозмінилась на сучасну".
Версію походження назви міста можна шукати у народній творчості. Ще 1980 року від шепетівчанина-старожила Петра Семеновича Каштипера я записав прекрасну легенду "Отаман Шепіт”. Звучить вона так:
"У давні-предавні часи, коли через Лисячий брід біля Маркової греблі можна було перебратися тільки човном, а дуби за греблею випиналися з-під землі, жив на Татарській горі отаман Шепіт. Тепер уже навіть зі старих мало хто покаже ту гору.
Змили Татарську гору дощі-лиховії, злизали вітри-суховії. Насипав той Шепіт довкруж гори три високих вали, закопав на них дубові заточені палі. Ще й досі шматки закам'янілого дерева можна знати на Татарській горі.
Вдень полюбляв Шепіт поспати, а під вечір скликав богатирським свистом розбійників з усієї округи. І виходив з ними на битий шлях. Не доведи, доле, трапиться йому до рук багач. Обдере до останньої нитки. А потім усе бідним роздасть, собі якусь лише дещицю їжі лишить.
Не раз насилали на нього військо, намагалися або голову втяти, або в ланцюги закувати. Куди їм?! Шістьох міг однією рукою долі вкласти.
З Татарської гори прокопав Шепіт навсебіч ходи підземні. Ще й досі часом, як ідеш, земля під ногами вгинається. І не раз, бувало, поведуть хлопчаки на гору худобу пасти і, дивись, щезне корова. Безслідно...
Обложить військо отамана на горі, нікуди, здається, йому дітися. Здолають вороги останній найвищий вал, а Шепота й слід просох. Тільки дерева про щось шепочуть та трава шурхотить. Другого дня аж під Заславом десь розбій чинить на панів.
Та одного дня вийшла чорна зрада. Схопило таки військо Шепота. Найняті за золото ковалі закували його в ланцюги з палець товщиною, ще й сторожа довкіл день і ніч не спить: ведуть до фортеці, щоб до ями кинути, а потім голову на палю посадити. Ведуть стрічками-стежками, в лісах прорубаними. Ведуть селами, великими й малими.
А стежки ж йому усі та й такі ж уже знайомі! Дерева довкруг шепочуть: «Шуш-шу-ш... Шепота ведуть!». Струмочок з-під ніг вибився і собі загомонів: «Ш-шу-ш... Шепота ведуть».
Вдихнув Шепіт на повні груди повітря – і рани перестали боліти. Нахилився до цямрини біля лісової кринички – і кров перестала текти.
А у селах хто тихцем медовухою напоїть, а хто й шкуринку хліба підсуне. І лине від порога до порога: «Шепота ведуть!».
До фортеці кам'яної ще далеко, а сторожі, хоч і багато, та щораз полохливішими стають. Від хрускоту гілок під ногами всі здригаються, від крику сичів ледь не замертво падають...
Тоді вже й до Шепота сили вернулися. Напружився отаман. Розвів руки – і ланцюги, немов мотузки гнилі, порозривалися на дрібні шматочки. А варта де й поділася. Вернувся Шепіт на Татарську гору і знову зібрав побратимів. У багатого відбере – бідним віддасть. Довго ще кров голубу пускав...
То ви питаєте, звідки пішла назва Шепетівки? Запитайте людей старіших, мені ж тільки вісімдесят перший від роду. Може, вони ліпше знають... Хіба що від шерхоту листя лісового чи дзюрчання струмків. А як ні – то від імені отого отамана, про якого я оповідав, – Шепота. Ходімте, проведу на Татарську гору...".
Не менш ліричною є й легенда "Дуби отамана Шепота", записана краєзнавцем Миколою Фадейовичем Ковальчуком з вуст старожила села Хоровець Кирила Оверковича Коршука:
"З давніх-давен діброви тутешніх країв є великою цінністю. Навіть річку Цвітоху, що викручується поміж кущаками та гаями від Рудні-Нової аж за Климентовичі, знають люди й під іншою назвою – Канава. А стали причиною цьому лісові заготівлі. Землекопи русло річки постійно спрамляли, промисловики чекали великої повені, і ліс-красень плив Горинню та Прип'яттю аж на Дніпро...
Жив серед цих чудових лісів високий, крутий у плечах, вусатий чоловік – козак Шепіт. Якось під час полювання уздрів він біля примітних на землі місць легендарного міста Клапотень гарну дівчину Марію. Міста Клапотень зараз на землі, до речі, немає. Лише череп'я понівеченого посуду, заіржавілі шпичаки та наконечники списів трапляються напровесні на полях між селами Хоровець та Красностав. То лишили по собі такий слід монгольські ординці... Тож не один раз верхи по велику дичину в ці дикі місця навідувався козак Шепіт. Останні лісові велети-дуби ще пам'ятають його кроки...
Одного дня зустрів мисливець біля потічка вродливу полісяночку. І припала вона йому до серця й душі.
Після багатьох потайних зустрічей домовився Шепіт брати з Марією шлюб. Та заможні батьки з хутора дівчини не хотіли й мови вести про якогось там лісового відшельця. Розраювали, як могли, донечку. Не радили навіть стрічатися з ним.
Та Шепіт викрав Марію в її батьків. І втік на коні з нею аж до Чорного лісу. Між річечками Гускою та Косецькою заходилися молодята курінь лаштувати, криницю копати — аби менше себе виказувати, не бігати щораз до річки воду набирати й стежку топтати.
Кинулися слуги та наймити багатих Маріїних батьків втікачів розшукувати. Не один день та ніч (може, якраз іскри вогню забачать) лісами та болотами кружляли. Сторожко прислухалися шукачі до шерхоту лісу, до шепітливого плину річечок, до крику гайвороння над галявами-полянами. До опалої соснової луски, до прим'ятих стеблин трави приглядалися — може, якраз що із прикмет про втікачів розкаже. Та вернулись до Маріїних батьків ні з чим. Не бачили сліду, не чули звуку...
А Шепіт з Марією з часом збудували невелику хатинку, народилися у них діточки.
Від наймогутніших дубів визбирував Шепіт дорідне жолуддя і висаджував восени на усіх стежинах, аби вони лишалися непомітними зайшлим та лихим людям. Висаджував, щоб не топтали чужі люди ті доріжки, якими ходили його милої ніжки. Бо так уже вони любилися, що не злякалася дівчина від батьків піти на житку на багато років до порослого мохами Чорного лісу.
Ось так і з'явилося тут село, що його люди назвали Шепетівкою".
Можна було б досліджувати ще одну гіпотезу: назва пішла від слова "шептій". Як відомо, у давнину так називали знахарів. Борис Грінченко у ІV томі "Словника української мови" до слів "шептій", "шептун" наводить приклад: "Треба йти до шептія, щоб пошептав корові", а до слів "шептуха", "шептуня" такий: "Я баба-шептуха од злого духа".
Як кажуть, ця тема ще не закрита. Можливо, після нас хтось таки поставить крапку над "і" у цьому питанні.
Олександр ЦАРИК.
Коментарі (1)
