Уже з першого свого пленарного дня, 2 вересня нинішнього року, український парламент нарешті запрацював, як ніколи раніше. Для багатьох політиків та й простих громадян це сприйнялося мало не як сенсація, адже, що там казати, раніше ми звикли бачити у сесійній залі лише сварки, бійки, блокування трибун, гул сирен... А тут раптом злагоджена робота!
З одного боку варто вітати такий «трудовий ритм», бо почали прийматися законопроекти. Але ось що насторожує. Порозуміння у залі настало не само по собі, а в результаті (і я в цьому глибоко переконаний) попередніх домовленостей між двома найбільш представницькими партійними силами — Партією регіонів та БЮТ. Саме тими силами, про об’єднання яких ще кілька місяців тому ніхто не смів, як кажуть, навіть заїкнутися. Та вже пізніше, з огляду на прийняті закони у перші вересневі дні, стає зрозумілим, що і «регіоналів», і «бютівців» на перших порах об’єднує одне: яким чином позбавити повноваження Президента? І чим більше таких повноважень він втратить, тим для опонентів Віктора Ющенка буде краще. Іншими словами, розпочато запланований так званий наступ на територію Президента.
Віктор Андрійович добре розуміє ситуацію, адже зовсім не даремно і не випадково він назвав усе це диктатурою Прем’єр-міністра. А й справді: яку користь матимуть мільйони українців від того, що Прем’єр-міністр володітиме правами і обов’язками більше, ніж Президент? Може, поліпшаться умови життя простих громадян, чи в країні буде більше порядку? А може, корупції не стане, чи ціни не зростатимуть, натомість зростатимуть зарплати й пенсії? Аж ніяк! Цивілізований світ переконливо засвідчив, що народ може благополучно жити за умов як президентської, так і парламентської форм правління.
У цьому відношенні нашому народові, на відміну від народів навіть середньоазіатських республік колишнього СРСР, які в ті часи жили набагато гірше від українців, явно не щастить. Упродовж років незалежності ми мали різних президентів і прем’єр-міністрів, одначе усі вони однакові в одному: використовували і використовують сьогодні своє перебування при владі для власного збагачення.
Чому саме сьогодні виникає нагальна потреба, приміром, приймати закон, який передбачає кримінальну відповідальність за розпуск парламенту? На мій погляд, відповіді не варто шукати ні за горами, ні за морями. Нова партійна конфігурація, яка виникла у сесійній залі, чітко прораховує можливі варіанти на майбутнє: у разі, якщо не вдасться домовитися, тоді над парламентом зависне президентська сокира його розпуску.
Складається враження, що для парламентарів у будь-якій політичній конфігурації немає більш важливих проблем, ніж змагання між собою за найвищі посади. На жаль, їх більше ніж досить, і найголовніша — підготовка житлово-комунального комплексу до зими. А як випливає із виступів окремих депутатів з трибуни сесії Верховної Ради, стан ЖКК є майже критичним.
Чим завершиться така плідна робота двох найбільших політичних фракцій з прийняття законів, котрі відверто дратують нашого Президента, здається, усім відома — накладенням вето. А потім розпочнеться все спочатку. Замість того, щоб першим особам нашої країни об’єднати свої зусилля задля національних інтересів, посилення міжнародного іміджу України, вони обрали протилежний шлях: взаємні звинувачення у розвалі демократичної коаліції, у неспроможності виконувати важливі державні завдання.
А поки що ми стаємо свідками факту справжньої «коаліціади». Але подібні явища у нашому політикумі ми вже пережили. Знаємо, що таке «прем’єріади», «спікеріади», а тепер ось — утворення нової більшості у парламенті.
Хто, з ким і коли? Три запитання, які тримають нас у певному напруженні, а окремим депутатам не дають спокійно спати. Якщо питання часу має певні рамки — не більше тридцяти днів після офіційного оголошення про розпад демократичної коаліції, після чого з волі Президента настає розпуск парламенту і оголошується дата чергових перевиборів, то питання «хто і з ким?», як мовиться, зависло у повітрі.
На жаль, український парламент — середовище не стільки політиків, патріотів своє країни, скільки представників ділових кіл, так званих шефів великого і середнього бізнесу, а тому будь-які конфігурації з числа фракцій у Верховній Раді можливі. Проте, за оцінками політологів, спочатку ніби чіткіше на обрії окреслювалися контури альянсу між Партією регіонів та БЮТ, хоча як одна, так й інша сторона продовжує ухилятися від конк-ретної відповіді на цю тему. Проте ситуація у сесійній залі під час перших пленарних засідань і дружного голосування яскраво засвідчує про те, що в обох претендентів є чимало дотичних. І спільна їхня мета — обмежити Президента у правах та обов’язках.
Проте ми ближче до того дня, коли Президент може скористатися правом розпуску парламенту, тим заплутанішою стає ситуація з визначенням, хто і з ким об’єднається у новій парламентській більшості. Визначальним мав бути кінець минулого тижня, коли за стіл переговорів сіли ті, хто роз’єднався, — представники НУ-НС і БЮТ. Одначе нічого конкретного з того не вийшло, натомість, як і раніше, продовжували звучати взаємні звинувачення.
Хоча певні процеси на зближення вчорашніх партнерів по демократичній коаліції стали більш відчутними: певна частина депутатів від «Народної самооборони» почала проявляти ознаки тяжіння до фракції БЮТ. До того ж, «литвинівці» офіційно заявили про бажання увійти до «помаранчевої» команди.
Чи не від того у «регіоналів» заграли почуття не то ревнощів, не то заздрощів, коли вони, так би мовити, вийшли з договірного процесу? При цьому Ганна Герман озвучила позицію своїх колег: якщо навіть справа дійде до дострокових виборів, то необхідно обирати разом і новий парламент, і нового Президента. Це викликало негативну реакцію у Володимира Литвина.
У четвер, коли вийде цей номер «Шепетівського вісника» і ви, шановні читачі, знайомитиметесь з цими думками, виповниться рівно місяць, як 2 вересня завершила існування демократична більшість і намітилися ознаки нового формування у парламенті. Проте час, відведений на створення нової коаліції, невмолимо спливає, а процесу «коаліціади», так і не видно кінця.
Втім, все може статися протягом одного дня, навіть ночі. А тим часом засоби масової інформації почали, так би мовити, годувати читачів, слухачів, глядачів результатами соціальних досліджень з приводу того, хто більше доклав зусиль, аби демократична коаліція припинила своє існування. Підсумки опитування, проведеного Національним інститутом досліджень, засвідчують: 22,7 відсотка українців вважають, що це сталося з вини Блоку Юлії Тимошенко, 18,6 відсотка переконані, що винною у розпаді демократичної більшості є «Наша Україна». Як засвідчують дані опитування, 23,3 відсотка респондентів висловлюються проти коаліції у складі Партії регіонів та БЮТ.
Але це всього лиш думки, прогнози, надії, сподівання. Але що вони проти потужного маховика олігархічної машини, за кермом якої сьогодні перебувають керівні фракції у Верховній Раді? Нам залишається лише чекати, чим закінчиться чвара між учорашніми партнерами по демократичній більшості і як довго триватиме процес «коаліціади».