У кожної людини є свої кумири. Є люди, після зустрічі з якими розумієш, що таке сенс життя, змінюється світосприйняття. Про Олега Лаврука, його непросту долю вже не раз розповідала міськрайонка. Хочу і я поділитись своїми враженнями від зустрічі з ним.

Олег Лаврук народився в Івано-Франківську. У цьому ж місті у 1989 році він закінчив технікум фізичного виховання та спорту. Після строкової служби в армії Олег вирішив піти працювати в міліцію. Спочатку був ін-спектором, потім — опером та старшим опером у відділі карного розшуку. В Івано-Франківську Олега вважали одним з найкращих співробітників. «Я йшов на роботу, як на свято!», — згадує він. Однак обставини змусили переїхати з сім’єю на Хмельниччину.
— Вистежуючи правопорушника, який скоїв ряд злочинів, зокрема квартирні крадіжки, я потрапив у автомобільну аварію поблизу міста Нетішина. Як наслідок — перелом хребта. Ось так я опинився над прірвою, — розповідає Олег — Якось у мою палату зайшов хірург і мовив: «Ти знаєш, що більше ніколи не зможеш ходити?». Мало що розуміючи, я відповів: «Добре...». Звичайно, після цих слів хотілось стрибнути з четвертого поверху вниз головою, але я не міг навіть поворухнутись.
Через деякий час я приїхав додому. Чотири місяці після операції провів у ліжку. За цей час, здається, відчув, що таке пекло, принаймні частинка його. Все це дуже важко... Я терпів страшний біль, його неможливо описати словами. Відчував, що починаю вмирати. Та й лікарі казали, що немає сенсу продовжувати лікування. Але ж мені дуже хотілось жити...
— Як Ви наважилися узяти в руки гантелі і розпочати тренування? Більше того: як Вам вдалося набрати такої чудової форми?
— Біль обпікав серце і груди, але я, прагнучи жити, почав спочатку повертати шию, піднімати трішечки руки. Було боляче, але потрібно було терпіти! Я думав: «Краще померти в русі, ніж лежачи в ліжку.» Десь через три тижні я зрозумів, що мій стан не став кращим, але і не погіршився. За цей час в мені виробився певний характер. Адже людина не народжується з характером, вона стає сильною, долаючи життєві перешкоди.
Потихеньку я взяв у руки гантелі. Потім тато сказав: «Слухай, якщо ти піднімаєш гантелі, то може ти будеш й штангу жати?». Я вирішив спробувати. Батько поставив у дворі лавку для жиму. Розпочав тренуватися: спочатку годину, дві, потім по 8-10 годин на добу. І, знаєте, місяців через шість я зумів вижати 100 кг. Це була моя перемога! Я «качався» і дійшов такого стану, що обхват моєї руки був 51 см. До речі, Арнольд Шварцнегер мав обхват 54 см!
Одного разу почув, що існують змагання з пауерліфтингу серед інвалідів і вирішив спробувати себе. Не повірите, але одразу ж виборов срібло на кубку України і виконав норматив майстра спорту (вижав 140 кг, маючи вагу 75 кг). Було це 2001 року.
— Емоції Вас, певно, переповнювали?
— Звичайно! Я навіть не можу словами описати свого стану! Моїй радості не було меж!
— Хто Вас підтримував у складний період у житті? Адже без моральної підтримки у таких ситуаціях надзвичайно важко.
— Це були мої батьки. Для мене вони — найкращі на світі. І це не просто слова, це — життєва істина, я її добре усвідомив.
— Отже, які у Вас особисті рекорди?
— Якщо у змаганнях, то я вижав 175 кг. Якщо ж вдома, не дотримуючись правил пауерліфтингу, то близько 190 кг.
Я не вважаю себе якоюсь надзвичайною чи героїчною людиною, а просто хочу, щоб люди, які опинилися у схожих з моєю ситуаціях, не втрачали дух. Близько 20 відсотків, стаючи інвалідами, відмовляються приймати будь-які медпрепарати або, що найгірше, закінчують життя самогубством.
Ніколи не варто здаватись! Життя — це суцільна боротьба. Я хочу, щоб люди-інваліди, ті, кому важко, повірили в себе і свої сили...
У свої 35 років Олег є багаторазовим чемпіоном України, учасником декількох чемпіонатів Європи. Спортсмен активно займається суспільним життям Шепетівки: отримуючи щомісячну стипендію від корпорації «Сварог», він постійно організовує благодійні акції, є діджеєм «Дискотеки 80-х». Аварія забрала в Олега все — надії на щасливе майбутнє, кар’єру, здатність ходити. Але ця вольова людина, маючи освіту тренера фізичної культури, наразі допомагає людям-інвалідам у їхньому прагненні до заняття спортом, керує автомобілем, чудово співає та грає на гітарі, планує в майбутньому навчитися ходити. Також варто зауважити, що Олег Лаврук — дуже відкрита і приємна у спілкуванні людина. З таких треба брати приклад.
«Будь сильним і май віру в себе!». З таким побажанням я залишив оселю пауерліфтера і попростував вулицею, захоплений характером і силою волі цієї людини.