Якось, буваючи в Хуторі, мені довелось почути версію походження прізвища головного героя відомого твору нашого земляка Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Мовляв, саме від річки Корчик, що протікає цією місцевістю, й взявся Корчагін. Та й у його характері є щось місцеве, з цього лісового краю. І у почутому є своя доля правди. Непримітна річечка, яка бере свій початок з шепетівських лісів, об’єднала на північних теренах району в одну громаду три села — Романів, Корчик та Хутір. А також зробила спільною долю її людей із своїм особливим, корчагінським характером, які відігравали й надалі відіграють помітну роль у житті нашого краю.
Взагалі, корчицьку громаду вважають прикордонною. Як розповідає сільський голова Василь Романович Кондратюк, таку її роль відвело розташування оддалік, за лісом, за 30 кілометрів від райцентру. До того ж, північна частина району справді була колись близькою до державних довоєнних рубежів. Тут навіть проходила лінія оборони. Корчицькі ДОТи є цікавою особливістю місцевості й пам’яткою непростої минувшини. А було навіть так, що ці три села у середині минулого століття ненадовго були приєднані до сусіднього, Славутського району. Та з часом все стало на свої місця, адже й історично, й економічно їх зв’язки були тісними саме з Шепетівщиною.
Нині корчицька громада нараховує 1800 мешканців. Зокрема, у Корчику проживає 727 осіб, у Хуторі — 640, у Романові — 414 осіб.
Економічну сферу громади складають агропідприємства та загалом дев’ять торгівельних об’єктів на три села. Добре розвинута медична, освітня та культурна інфраструктури. А у місцевих сельчан є особливе прагнення зробити свою громаду однією з кращих. Принаймні, таку програму діяльності склав після обрання сільським головою Василь Романович Кондратюк. Як він каже, чому за благоустроєм, за рівнем життя ми маємо бути гіршими, ніж європейці. Адже тут і люди чудові, й природа прекрасна. Тільки треба взятись за вирішення справ гуртом і робити їх.
Власне, бажання добитись змін на краще й спонукало його взятись за громадські справи. А поштовхом стало прохання людей. Тим більше, що справи сільські йому були добре відомі, як і проблеми, які слід було подолати.
— Я родом з Корчика, з багатодітної селянської родини, тож прагнення домогтися кращих змін у мене в характері. Це, мабуть, ще з того часу, як доводилось щодня по 18 кілометрів ходити до школи в Хоровці, — згадує Василь Романович.
Та й трудову біографію теперішній сільський голова розпочинав у селі. Згодом довелось побувати у Казахстані. Повернувшись на Шепе-тівщину в 1973-му, почав відлік стажу роботи у правоохоронних органах. Закінчив у Івано-Франківську середню, а у Києві — вищу школу міліції, у Москві — академію. Служив до 1998 року. На пенсію пішов у званні підполковника і першого заступника начальника міськрайвід- ділу міліції. За освітою Василь Романович — юрист, отож згодом працював за фахом у податковій інспекції — начальником відділу, головним державним податковим ревізором-інспектором.
А потім переїхав з Шепетівки у село, у мамин будинок. А поринувши у сільські клопоти, не зміг бути осторонь справ громади.
Звісно, нині села зазнали разючих змін, каже Василь Романович. У часи його юності у його селах на комсомольському обліку перебувало до кількох сотень осіб. А тепер попереду — показник з безробіття. Он у Корчику без роботи 182 особи, у Хуторі — 170, у Романові — 115. А від того і проблеми, які й без того ускладнюють непросте соціально-економічне становище сільського мешканця. Отож діапазон роботи перед шостим за рахунком керівником громади випав широкий при відомих нині невеликих можливостях. Завдань і проблем назбиралось багато — актуальних, злободенних та, як підсумовує сільський голова, зробити вдалось чимало.
Починаючи з 2006 року побудовано підвідні газопроводи до усіх трьох сіл. Було зроблено проекти та газифіковано Романів, Корчик та Хутір. Фактично на цю пору 95 відсотків громадян, які брали участь у кооперативах, уже газифікували свої оселі.
У цій справі сельчани вельми завдячують районній владі, а особливо ВАТ «Шепетівкагаз» та його голові правління Володимиру Володимировичу Турінському. А найбільше теплом і комфортом задоволені люди похилого віку, яких у селах глибинки стає дедалі більше. Великим благом стала для 95 дітей та колективу освітян газифікація школи в Хуторі. У цьому сприяли як райдержадміністрація, районна рада, так і відділ освіти.
Дуже дошкуляє стан доріг у селах. За останні роки вони геть розбиті. Отож з усіма суб’єктами, які ведуть господарську діяльність на її території, сільрада уклала угоди. У них передбачена допомога громаді у поліпшенні шляхової інфраструктури. А завдяки підтримці районної ради та райдержадміністрації і стараннями працівників райДУ нарешті частково зроблено до Романова ямковий ремонт головного шляху, який веде у села Корчицької сільради.
До речі, нещодавно громада стала співучасником Форуму місцевого розвитку на Шепетівщині, де запропонувала свій міні-проект. Стосується він ремонту дороги і водовідведення на вулиці В.Котика у Корчику. Якщо все вдасться, то ця вулиця, яка у негоду зазвичай перетворюється на болото, стане хорошою трасою. На це є великі сподівання, каже керівник громади.
Звісно, сільрада старається охопити справи у багатьох сферах. Адже, як на наш час, то для мешканців сіл нині усе є важливим, переконаний Василь Романович Кондратюк.
Тому й автобусний павільйон в центрі Корчика встановили, й ФАПи забезпечили усім необхідним та провели у них ремонти.
Сільрада активно використовувала практику громадських робіт. Завдяки центру зайнятості у цьому було задіяно до двадцяти громадян та приведена у належний стан територія сіл, частково відремонтовано сільські заклади культури у Корчику та Хуторі, реконструйоване адмінприміщення самої сільради тощо.
— Але що б ми не робили, та є ще справа, яка переважує всі інші. Й вона, на жаль, досі не виконана. Маю на увазі Корчицьку школу, — відверто зізнається Василь Романович Кондратюк. — Знаєте, не можна дивитися без сліз на цей довгобуд, який був і є надією наших сіл, 17 вчителів та 180 дітей. Справа у тому, що нинішнє приміщення школи старе, аварійне, не відповідає ні потребам освіти, ні самої громади. Здається, надія зажевріла було у 2006 році. Тоді держава виділила 200 тисяч гривень, щоб припинити подальшу руйнацію об’єкта незавершеного будівництва. Та на тому справа й зупинилась. Триває листування, а грошей на добудову нової школи катма. А тут ще додалось проблема — посеред літа покрівлю школи понівечив буревій. Тож з боку сільради були вжиті необхідні заходи. Та знову існує брак коштів, аби зробити все так, як належить.
Поруч з освітньою, своєї уваги й підтримки потребує також духовна сфера сіл. Сталось так, що досі у Корчику немає своєї церкви. Отож, зізнається Василь Романович Кондратюк, він уже давно виношує мрію, щоб у його селі було зведено храм, і саме на тому місці, де він колись стояв. Його поява стала б дуже важливим чинником у подальшому розвитку громади. Адже духовність здавна об’єднувала, згуртовувала й збагачувала суспільне життя села.
Як переконаний Василь Романович Кондратюк, його громада сильна, насамперед, своїми людьми. Є у неї також чимало друзів та спонсорів. Приміром, корпорація «Сварог Вест Груп» та її ТОВ «Корчик», яке очолює Віталій Петрович Караван, допомагають при потребі коштами на ремонти об’єктів, транспортом для наведення благоустрою. Необхідну допомогу надає директор ДП «Шепетівський лісгосп» Володимир Михайлович Сасюк, а особливо вболіває за громаду лісничий Романівського лісництва Ілля Миколайович Цибанюк.
Важливою для сільради є тісна співпраця з місцевими підприємцями. Вони допомагають, чим можуть. От і на Новорічно-Різдвяні свята від них були подарунки для найменших сельчан. Активні у громадських справах приватні підприємці Петро Костянтинович Ільчук, Валерій Михайлович Курбацький. А Валерій Миколайович Бершеда, який також є директором комунального підприємства «Добробут», старається, аби його громадська виробнича структура надавала послуги населенню за зниженими цінами.
Спільно вирішує актуальні справи сільрада й з освітянами, працівниками інших складових соціально-культурного розвитку сіл галузей.
Й ця Новорічна пора є не лише певним рубежем розвитку громади, а й початком нових справ, які можна звершити на благо громади, лише об’єднуючи зусилля, мобілізуючи весь потенціал, можливості. За великим рахунком це, насамперед, слід робити хоча б заради чудових, привітних, добросердних людей, які мешкають у нашому лісовому краї. Адже де б не бував, завітавши знову на береги Корчика, відчуваєш оту народну життєлюбність, нездоланну віру в краще.
Нині, згадуючи роки війни, варто взяти до уваги, що саме села цієї громади започаткували історію визволення Шепетівщини. А 13 січня стало офіційним днем визволення населених пунктів Корчицької сільської ради від фашистських окупантів. Така подія відзначається як загальне свято.
Бережуть сельчани свою історію, люблять свій край — трудовий, партизанський, волелюбний, словом, корчагінський. Це для них дуже важливо.