Різкий дзвінок прорізав тишу. Потім ще один, ще… «Тривога!», — залунало звідусіль. Через декілька хвилин весь десантно-штурмовий батальйон, який дислокувався у містечку Хирів Старосамбірського району Львівської області, вишикувався на плацу, а ще через кілька годин вже був у дорозі до м.Термеза, що в Узбекистані.
«Ми їдемо на нове місце служби», — сказав командир батальйону. Правда відкрилася після прибуття до місця призначення. «Нас направлено для виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістані», — пролунала команда. Тепер хлопці, яким ледь виповнилось по 18 років, зрозуміли справжність того, що відбувається — вони їдуть на війну… Йшов січень 1980 року.
У Термезі батальйон отримав техніку, боєприпаси, зброю і власним ходом рушив до чужої країни. Переправившись через бурхливу ріку Амудар’ю, перетнувши перевал Саланг, прибули до Кабула.
Одним із бійців десантно-штурмового батальйону був і наш земляк, вовківчанин Валерій Гуцалюк, старший син багатодітної хліборобської родини Гуцалюків. Усе дивувало на афганській землі: була зима, а дерева цвіли, жінки закутані з голови до п’ят у чорні покривала — паранджу, навкруги згарища, зруйновані будинки, не чути дитячого сміху. Все ніби завмерло.
Після тритижневого перебування у Кабулі батальйон вирушив до м.Джелалабада, під па-кистанський кордон. Саме тут, у провінції Асабад, і відбулося для вісімнадцятирічного Валерія перше бойове хрещення — справжній бій, від якого війнуло смертю і ненавистю, людським горем та холодним розрахунком.
За даними афганської розвідки в гірській ущелині перебувала банда душманів, яка налічувала близько 1000 осіб. Десантно-штурмовий батальйон був піднятий по тривозі для проведення операції. Валерій Станіславович був водієм-механіком десантної машини. До останньої хвилини хлопець не міг повірити, що все це відбувається насправді. Але ось пролунав вибух, другий… Зупинилась перша машина, друга… Хлопці падали, як підкошені.
Миттєво зосередившись, Валерій розвернув свою машину в бік скелі, звідки не переставали лунати автоматні черги та мінометні постріли. З’явилася злість, зник страх. «За хлопців, за братів!», — стукало у мізках.
Саме у цьому бою геройськи загинув командир відділення сержант Римарчук з м.Рівного.
Бій був запеклим. Вибухи, постріли, крики, кров навпереміш із землею. Сили були нерівними. Адже бандити були добре підготовлені, звикли вести війну в горах. І коли стало зрозумілим, що в строю залишається небагато наших хлопців, більшість були поранені, то викликали на допомогу вертольоти. Частину банди було взято у полон, решта душманів втекли до пакистанського кордону.
За два роки служби Валерій Станіславович пережив ще багато таких операцій, але перший бій закарбувався у пам’яті назавжди, бо він розпочав його довгу дорогу в афганському пеклі. На превелике щастя, а можливо, завдяки молитвам його матері, кулі обминали його. І він, здоровий та неушкоджений, усім смертям на зло, прямував курними афганськими дорогами.
Разом з Валерієм у десантно-штурмовому батальйоні служили земляки з Шепетівщини — Петро Левчук з Мокіївець, Ілля Урбанович з Червоного Цвіту, Іван Вичавка з Ленковець та багато інших подолян. На жаль, не повернувся додому санінструктор Сергій Зайчук з Орлинець, який геройськи загинув, рятуючи пораненого товариша.
Щоб не засмучувати рідних, хлопці писали додому, що служба йде добре, та материнські серця відчували небезпеку і молилися за своїх синів-соколят. У рідкі години затишшя, щоб хоч у мріях опинитися вдома, вони співали українських пісень, будували плани на майбутнє, згадували рідних та коханих.
Так, у запеклих боях і прагненні повернутися додому живим проминули два роки служби. Нас-тав січень 1982 року, нарешті демобілізація. Прощання з товаришами було безмежно хвилюючим. Адже за час перебування на цій страшній війні вони стали кровними братами. Скупі сльози котились обличчям цих мужніх юнаків, бо ніхто не знав, чи побачаться вони знову. З Кабула воїни-інтернаціоналісти перелетіли у Ашхабад. Коли перетнули кордон, то ніяк не могли повірити, що війна для них скінчилася і вони повертаються до нормального життя.
Ще довго, повернувшись додому, Валерій не міг звикнути до блакитного спокійного неба та з насолодою вдихав чисте подільське повітря. Не гаючи часу, хлопець відразу влаштувався на Шепетівський завод культиваторів токарем. Його працьовиті руки скучили за роботою, якій він згодом присвятив 23 роки життя.
Ще у Афганістані за відвагу, рішучість та мужність Валерія Станіславовича було представлено до медалі «За відвагу», яка знайшла свого героя вже на Батьківщині у 1983 році. Згодом він був нагороджений медаллю «Від вдячного афганського народу» та Почесною Грамотою Верховної Ради СРСР «За виконання інтернаціонального обов’язку».
Життя налагоджувалося. Валерій одружився з коханою дівчиною Людмилою, одержав квартиру, як воїн-афганець, народилися дві донечки — Віта і Оля. Нещодавно дочекався онучка Богданчика. Нині Валерій Станіславович працює на будівництві у Києві. Також він є членом Спілки воїнів-інтернаціоналістів.
Щороку, в лютому, ці мужні люди проводять зустрічі, вшановують пам’ять полеглих побратимів і сподіваються, що їх синам та онукам не доведеться брати участь у чужій страшній війні.
Згадуючи події майже тридцятирічної давнини, цей, ще молодий, але сивочолий чоловік із добрими сірими очима, каже, що ніколи не забуде ті дні, коли смерть дихала у спину і у всіх було одне бажання — повернутися живими на рідну землю.
Аліна ДИШЛОВА.