Першого березня минуло 65 років, як війська 60-ї армії Першого Українського фронту під командуванням генерал-полковника І.Д.Черняховського після жорстоких боїв звільнили село Пліщин.
На захист Батьківщини і свого рідного села пішло 230 жителів, не повернулось 149 пліщинців, вони полягли на полі бою, захищаючи свій рідний край. На даний час на території Пліщинської сільської ради проживає лише три учасники бойових дій — Микола Годованюк, Василь Поліщук, Андрій Зведенюк.
Під час визволення через село проходила лінія фронту. У Пліщині перебував розвідувальний загін, бійцями якого були наші односельчани Олександр Годованок та Олексій Анохін. Багато разів ходили вони по «язиків» у німецький тил.
Часто про свій ратний шлях фронтовика згадує Андрій Степанович Зведенюк. Він народився 16 серпня 1924 року в сім’ї колгоспника. Коли розпочалася війна працював у колгоспі. Під час евакуації, щоб не забрали на примусові роботи до Німеччини, він переховувався від німців та полі-цаїв у лісі, в сусідніх селах Славутського району. Зима 1942 року принесла біду в сім’ю Зведенюків — на роботу до фашистської Німеччини відправили батька Андрія, Степана Кіндратовича.
Коли війська вступили у село, Андрій зустрів їх з радістю. Довго не роздумуючи попрямував до польового військкомату. Підполковник Черняк відразу зарахував молодого солдата до 640-го протитанкового винищувального артилерійського полку, що був озброєний 76-міліметровими гарматами. Коротке навчання, згадує Андрій Степанович, проходив у с.Білогородці Ізяславського району. Після навчання молодих солдатів відразу відправили у бій.
Перше бойове хрещення отримав під селом Вагів Славутського району. Потім — бої під Тернополем. Це була жорстока битва, яка тривала 8 діб. Ворог усіма силами намагався відкинути наші війська назад. 24 березня визволили місто Чортків. Бої за Тернопіль продовжувались до 14 квітня. Бували випадки, коли гарматній обслузі доводилося підбивати за один бій до 14 танків. Саме за Тернопільську операцію нашого земляка нагородили медаллю «За відвагу». Після Тернополя брав участь у звільненні Золочева, Львова.
— Наприкінці 1944 року наш полк вийшов на лінію Магнушев–Пулова–Сандомир. На Сандомирському плацдармі ми зайняли оборону, яку тримали до 12 січня 1945 року, — розповідає Андрій Степанович Зведенюк. — Наступ розвивався успішно. Ворог робив спроби прорвати оборону наших військ, але йому це не вдавалось. За бої на Сандомирському плацдармі мене було нагороджено орденом Слави 3-го ступеня.
На війні, як на війні: і оборонялися, і атакували. Дні і ночі в снігу, під дощем чи пекельним сонцем — ми біля гармати.
Пам’ятаю, як форсував Одер. Ворог оборонявся не на життя, а на смерть. Від спалахів ракет на річці було видно, як вдень. Мені потрібно було не тільки самому переправитись, а й переправити гармату з боєприпасами. Сталось так, що при форсуванні Одеру загубив орден Червоної Зірки...
За два роки війни Андрій Степанович пройшов пів-Європи. Адже довелось побувати й у Відні, у Празі. Форсував річки Віслу, Одер. При визволенні міста Богуслав був поранений — поруч вибухнула міна.
Закінчив війну фронтовик-орденоносець у шпиталі міста Честяков, там і зустрів Перемогу. Після війни продовжував службу у військових частинах, які знаходились на території Угорщини. У 1947 році був переведений на Україну, в місто Суми. Звідки і демобілізувався, приступивши до мирної праці.
— Думаю, що життя прожив вірно, і ні про що не шкодую, — підкреслює, згадуючи минуле, ветеран.
Відзначаючи дату визволення, пліщинці не тільки вшановують покоління воєнної доби, його відданість Батьківщині, але й згадують великий внесок українського народу у Перемогу. Тих, хто своїм подвигом показали приклад ратного героїзму й самопожертви в ім’я свободи та незалежності свого народу.