П’ятнадцятого березня Україна відзначила 70-річчя проголошення незалежності Карпатської України — події, яка мала велике історичне значення не лише для карпатського українства, але й для всього українського народу. Адже Карпатська Україна стала одним з кроків на шляху до соборності всіх українських етнічних земель у єдиній державі.
На початку 30-х років ХХ століття під впливом українського національного руху відбулася активізація українського громадсько-політичного життя у Закарпатті. Поширення освітньої мережі, активізація просвітницьких товариств («Просвіта» та ін.), поступовий перехід до загальноукраїнського правопису — усе це зумовило вироблення політичного підгрунтя для подальшого посилення національно-патріотичних і державницьких сил.
Складні міжнародні обставини того часу, територіальні претензії з боку сусідніх держав призвели до того, що українське питання набуло міжнародного резонансу. Свої інтереси тут мали Франція, Великобританія та сусідні країни — Польща, Угорщина, Німеччина.
Провідні суспільно-політичні сили Закарпаття підписали декларацію у справі української автономії, яку було вручено чеському уряду в Празі. Тоді ж було досягнуто домовленості про склад майбутнього автономного уряду, створено Національну раду Підкарпатської Русі, до якої увійшли практично усі основні політичні сили краю. Проти автономії виступила лише комуністична партія.
П’ятого жовтня 1938 року подав у відставку президент Чехословаччини Е.Бенеш. Цим скористалися словацькі та українські автономісти. Уряд Словаччини проголосив свою автономію 7-го, а Підкарпатська Русь — 11 жовтня.
Двадцять шостого жовтня новим прем’єр-міністром Підкарпатської Русі призначено Августина Волошина, за якого було реформовано уряд, створено службу безпеки, управління поліції, відділ преси і пропаганди, засновано нову урядову щоденну газету «Нова свобода».
Тридцятого грудня 1938 року уряд А.Волошина затвердив нову назву української автономії — Карпатська Україна. Уряд одразу взявся за розв’язання наболілих питань. Серед перших заходів, які планувалися, були вирішення питань земельної реформи та розвиток хліборобства і виноградарства. Особлива увага приділялася питанням електрифікації, розвитку шляхів сполучень, зв’язку. В усіх школах запроваджувалося обов’язкове викладання української мови, було відкрито низку українських гімназій, шкіл, розроблявся проект перенесення Українського вільного університету з Праги до Хуста.
Однією з найважливіших проблем було створення війська, яке почалося з формування добровільної організації «Карпатська Січ». На Першому з’їзді «Січі» провідником Головної команди обрано команданта Д.Климпуша. «Січ» мала 10 команд (відділень) у районах, 5 постійних гарнізонів для військової підготовки. Активну участь в організації війська взяла Організація Українських Націоналістів.
П’ятнадцятого березня 1939 року відбулося перше засідання Сейму Карпатської України. З трибуни звучали слова: «Наша земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКОЮ. І коли б навіть нашій молодій державі не суджено було довго жити, то наш край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИМ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу».
Першим президентом Карпатської України обрано А.Волошина, а прем’єр-міністром — Ю.Ревая. Таким чином, процес державного усамостійнення завершився управление гостиницами.
Того ж дня Угорщина напала на Карпатську Україну. На боротьбу з ворогом стала насамперед «Карпатська Січ», а також загони самооборони, проте сили були нерівними. На Красному Полі відбулася героїчна битва січовиків з регулярними угорськими військами, окремі підрозділи продовжували боротьбу й далі. Президент А.Волошин і уряд змушені були покинути рідну землю. Агресія сусідніх країн проти Карпатської України фактично стала початком Другої світової війни, а січовики, що загинули за волю своєї держави, були її першими жертвами.
Карпатська Україна, як держава, проіснувала недовго, проте заявила світові про волелюбність українського народу, залишила свій слід в українській історії, підтвердила, що Закарпаття є українською землею, а українці цього краю — невід’ємною частиною великої укра-їнської нації.