Шістдесят п’ять років минуло з того часу, коли Радянські війська переможним кроком визволяли села Шепетівщини від німецьких загарбників.
Друга світова війна залишила глибокий слід у долі нашого народу. Не було, напевно, жодної сім’ї, яка б не зазнала воєнного лихоліття, горя, втрати рідних. Адже смерч війни двічі пройшов нашою землею — в сумний час відступу та у період переможного визволення.
Минають роки, але війна не забувається. Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь. Розповіді очевидців змушують замислитися над трагедією і подвигом нашого народу.

Розповідає Василь Миколайович Поліщук, житель с.Вовківці, 1929 року народження:
«У нашому селі німці з’явилися на початку 1942 року, проте їх багато не було. Вони здійснювали наїзди. Наглядали за селом поліцаї, був і староста. Поліцаї були поганими. Одного разу партизани спалили їхні хати, а одного поліцая (молодого чоловіка) убили. Вони мали намір вбити й інших поліцаїв, але не застали їх вдома.
Коли розпочалося визволення сіл, то німці виганяли людей з домівок і гнали у напрямку ближніх залізничних станцій для подальшого вивезення їх до Німеччини.
У Вовківцях десь з місяць жили люди з Плесни, а потім нас усіх погнали на Нечаївку, Пузирки, Чотирбоки. Йшли колоною: посередині ми, а по боках — німці. З вовківчан вони не дуже знущалися. А от людей із сусіднього села Припутні, які не могли йти, усіх повбивали. Усі вони були літніми і хворими...».

Розповідає Віра Гнатівна Гадюк, 1929 року народження:
«Бій, який йшов за визволення нашого села, ми бачити не могли, бо нас усіх німці вигнали. Я з родиною потрапила у Тишевичі. Там ми пробули близько тижня. Їсти не було що, і мене, як наймолодшу, послали назад у село набрати картоплі. Старші боялися йти, бо з дорослими дівчатами німці не церемонились.
Я була у хаті, коли почула, що біля оселі з’явились німці. Зайшли вони, забрали мене і примусили їм підганяти худобу. Я дуже злякалася. Підганяю корів, плачу. Коли підійшли до глибокого яру, я вскочила туди і побігла. У яру було багато води, але я на це не зважала. Коли вже прибігла, то побачила що вся мокра. А їжу так і не принесла. Мати плакала і Бога дякувала, що я жива вернулася...».

Розповідає Віктор Михайлович Дишловий, 1937 року народження:
«Мені на той час було сім років. Пам’ятаю, як ми вже повернулися у село. Було багато убитих — і наших, і німців. Наших воїнів похоронили на місцевому кладовищі. Німців захоронили прямо в окопах.
Скрізь були розкидані патрони, снаряди, усіляка зброя. Цікава дітвора збирала ці «подарунки війни», тому багато було випадків каліцтва. Багато хат було спалено, згоріла й сільська церква...».