У Васильківському авіаполку, де проходили зйомки фільму «В бій ідуть одні «старики», базується сучасний МіГ-29, на борту якого намальований нотний стан — символ «співаючої ескадрильї». У кабінеті командувача ВПС поруч з портретами прославлених асів Кожедуба і Покришкіна — портрет Леоніда Бикова. А пам’ятником усім бойовим льотчикам на схилі Дніпра в Києві став бронзовий комеск Титаренко, якого він зіграв.
Доля відміряла цій неординарній і дуже талановитій людині не так багато років, і найзаповітнішим його планам не судилося здійснитися. Биков хотів екранізувати «Не стріляйте в білих лебедів» Бориса Васильєва та «Останній строк» Валентина Распутіна, працював над сценарієм про долю морського десантника...
Він — з покоління, яке «не встигло на війну». Підлітком працював на аеродромі, чекаючи прийому в льотне училище. Нарешті, в 1945-му вступив до льотної школи, але закінчилася війна і невдовзі школу розформували. Йому залишилися лише розповіді і пам’ять. Власний досвід підказував, що нові покоління дивитимуться на війну іншими очима, ніж їх батьки. І йому хотілося розповісти про тих, хто йшов у бій не з криком: «За Батьківщину, за Сталіна!», а шепотів: «до тебе мені дійти нелегко, а до смерті — чотири кроки...».
Тема війни стала головною в творчості Леоніда Бикова. І він зумів показати її не з глибини окопу. Він створив фільми, які «олюднювали» її і стали даниною вдячності тим, хто подарував його поколінню можливість жити. Сценарій «В бій ідуть одні «старики» був написаний Биковим і Євгеном Онопрієнком за два тижні. До речі, пісня «Смуглянка» з’явилася в ньому зі спогаду про післявоєнний потяг, в якому Леонід зустрів двох льотчиків, які вціліли з цілої ескадрильї. Мужні люди, посміхаючись крізь сльози, співали під гармошку пісню, яка була водночас і гімном, і реквіємом.
Необхідно сказати, що багато рис Биков успадкував від свого батька, Федора Івановича, людини, про яку досі з повагою згадують старожили-земляки. Простий наймит, який став робітником-металургом, комуніст ленінського призову, Федір Биков у громадянську війну був і кулеметником, і політруком.
Його син також прожив гідне і праведне життя. Будучи людиною чесною і порядною, Леонід Федорович не міг бачити, як інші люди, його колеги по роботі, вислужуючись перед владою, буквально рвуть зубами один одного в боротьбі за матеріальні блага (квартири, закордонні поїздки), пишуть доноси. Певне, тому Биков і не вступав до лав КПРС, хоча всі ці роки його постійно туди тягнули. І в результаті усі ці зовнішні обставини призвели до трагедії.
Відомо про його заповіт на ім’я друзів - Миколи Мащенка та Івана Миколайчука. У ньому Биков у разі його смерті (він так і пише: «Я піду найближчим часом, відчуваю, що більше не протягну») прохав потурбуватися про його сім’ю. У цьому ж листі Биков дає розпорядження і щодо своїх майбутніх похоронів. Він хотів, щоб його ховали тільки друзі, без всілякої офіційної участі (панахида в Будинку кіно, промови чиновників тощо). «Не треба ніяких промов над могилою, скажіть лише: «Прощавай» і заспівайте мою улюблену пісню — «Смуглянку». Інакше я встану з труни і піду від вас...».
За чотири місяці до загибелі Леоніду Бикову виповнилося п’ятдесят років. Він відмовився від ювілейного святкування на студії: «Почекайте з генеральною репетицією моїх похоронів». А наступного дня отримав листівку в траурній рамці з похоронним сюжетом і побажанням довгих літ...
Про дивну смерть і таємницю, якою оповиті його останні хвилини життя: самогубство, фатальну випадковість — зупинилося серце (третій інфаркт) чи підстроєне під нещасний випадок убивство говорилося й переповідалося дуже багато, але навряд чи ми дізнаємося, що насправді сталося 11 квітня 1979 року неподалік від Димера, до якого він так і не доїхав. Биков прямо за кермом знепритомнів і вже не міг вимкнути передачу чи запалювання. Машина вискочила на зустрічну смугу, по якій невідворотно наближався важкий, завантажений залізом ГАЗон...
Мені здається, дуже справедливо буде навести фрагменти з інтерв’ю доньки Бикова — Мар’яни, яке після 25-річного мовчання вона погодилася дати тижневику «2000» чотири роки тому. «Питання про дачу, будинок біля води виникло після другого інфаркту, коли лікарі «прописали» батьку безлюдне місце і посильну фізичну працю. Город його не особливо цікавив, але він обожнював риболовлю і захопився цією думкою. «Вибивати» й просити тато ніколи не вмів, і коли знайомі запропонували ділянку за 120 км. від Києва, у Страхоліссі, з городом, що виходить у Київське море, він погодився і почав там «будову століття» — зведення щитового будиночка...
Того дня, 11 квітня, він поїхав відвідати дачу — починалася весна, відкривався сезон. Повернутися обіцяв увечері, просив маму поїхати з ним, але вона місяць відлежала з хворим серцем і була ще слабка. Я сказала, що із задоволенням поїду, але тато був проти. Я вчилася тоді на третьому курсі інституту, і він сказав: «Залізний Фелікс (це було моє інститутське прізвисько) повинен бути на заняттях!». Тато виїхав один. А увечері нам зателефонували і повідомили, що він загинув. Але не сказали, куди їхати. Тієї ночі, з 11 на 12 квітня, я зачинила маму вдома і поїхала шукати тата. На цьому закінчилося дитинство і почалося життя без нього...
У 1991 році сина Бикова, Олександра, як політичного біженця прийняла Канада. Відтоді він з дружиною і чотирма дітьми мешкає там, працює будівельником. Він не дає інтерв’ю і не має наміру повертатися на батьківщину, яка зламала його життя, життя батька, матері і сестри...

Підготувала Тетяна НОВІКОВА.