Микола Гоголь для нас — знайомий незнайомець. Він називав себе містичним письменником. Дійсно, все його життя і його спадщина — суцільна таїна. Творчість Гоголя привертає увагу багатьох поколінь науковців, але цей процес не вичерпав себе. Дискусії навколо творів майстра та його імені тривають і досі. І це закономірно, тому що Гоголь — справді «цілий світ», великий і різнобарвний. Тож варто разом поринути у нього, спробувати «відчути його багатогранність і неповторну красу».

Лише вона, Україна, а не вже зросійщена «почтеннейшая матушка» з полтавської провінції, спромоглася зазирнути в душу Миколи Гоголя, вгадати його майстерність, глибину й оригінальність його фантазії, його талант поетичного, розмашистого і відчайдушно сміливого образотворення, майже чаклунське володіння художнім словом, уміння буденний життєйський матеріал магічно перетворити на емоційне, паморочливо яскраве свято буття. За однієї умови: якщо це український матеріал, вихоплений із того етнічного, національного середовища, яке створило його саме таким. Тому й не відпустила Україна від себе до останнього його подиху. Нехай і він, нехай і не її, не материнською мовою, а все ж залишить свої художні свідчення про те, що вона, Україна, таки була, таки ще є, а, отже, буде завтра.
У «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», відтворений чи й витворений Гоголем український світ надовго забив подих російській прозі своєю самобутністю, буйністю фарб, викликом сірості й буденності російського обивателя, котрий зверхньо зиркав на малоросів — жителів «юга России».
Та навіть «Вечори», з їх українською поетикою та лукаво-добродушним гумором, виявилися лише підготовкою до осяяного духом козаччини, виліпленого з відчайдушним натхненням, «Тараса Бульби». Все це жадібно нове, натхненне, веселе й життєствердне. Бо воно рідне Гоголю, українське. Рідне для його душі. І навіть російська мова відходить ніби на другий план, стає лише матеріалом творення, як глина для скульптора чи пензлик для художника. Над усім цим — український дух, українська стихія, український лад мислення.
Український період творчості Миколи Гоголя повернув Україну із забуття. А самому Миколі Гоголю повернув віру в себе. Бо Україна в ньому природно і легко піднялася над Малоросією. І тому він для нас не малорос, а українець.
«Ніяка птаха не долетить до середини Дніпра». Чи міг так зухвало і вільно сказати Пушкін чи Лєрмонтов, Міцкевич чи Державін? Звідки у Гоголя така фантастична художня відвага? Напевне, від почутого на Полтавщині, коли співали: «А кінь скочив — Дунай перескочив» чи «Засвічу свічечку навпроти сонечка», «Їхав козак через місто — під копитом камінь тріснув»... Таке не забувається ніколи.
Зрештою, навіть його петербурзькі повісті та «Мертві душі», написані вже на суто російському матеріалі, все одно видають глибину і українськість Гоголя. Він уже не може її позбутися, бо саме вона сформувала його світобачення.
Микола Гоголь — великий українець. Академік Михайло Грушевський характеризує його, як одного з найславетніших синів і «геніальних людей», яких дала Україна. Його творчість залишила великий слід в історії українського «культурного й національного життя». Він був «великим співцем Гетьманської України і козацьких традицій», але сам не усвідомлював, що його твори будитимуть «вогонь завзяття і ентузіазму, енергії національного життя».
Славетне походження Миколи Гоголя. Останнім часом гоголезнавці розкрили родовід письменника. Предки Гоголів-Яновських у ХVІ-ХVII століттях проживали на Волині, а звідти переселились на Полтавщину. Вони мали подвійне прізвище — українське Гоголь і полонізоване, пізніше — Яновський, яке мало свідчити про їхнє шляхетне походження. Останнє Микола Васильович відкинув на початку 30-х років XIX століття.
Читаю «Страшну помсту» Гоголя. Милуюся: «Чуден Днепр при тихой погоде, когда вольно и плавно мчит сквозь леса и горы полные воды свои».
Мабуть, кожен українець знає ці хрестоматійні рядки — панорамні пейзажні малюнки Дніпра. Знає кожен українець «Реве та стогне Дніпр широкий». Створили ці два шедеври у 30-х роках минулого століття далеко від Дніпрових круч, аж на берегах Неви, у Петербурзі, два молодих художники-українці Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Безмежно великою мала бути сила закоханості обох художників у ріку рідної землі, що завдяки їхньому змалюванню вона відразу стала символом матері-України.
Шевченка зачарував художній шедевр Гоголя із «Страшної помсти», і саме він став художньою моделлю, творчим імпульсом, натхненням для написання народної пісні «Реве та стогне Дніпр широкий». Її рядки є по суті пейзажним епіграфом до «Кобзаря». Гоголь, як і Шевченко, мріяв бути похованим над Дніпром.
Шевченко вважав «нашого Гоголя» одним із найулюбленіших своїх художників-патріотів, твори якого поряд з Шекспіром, Данте і Міцкевичем він завжди читав і перечитував «з насолодою», бо його природа наділила «найглибшим розумом» і «найніжнішою любов’ю до людей».
1844 року у вірші «Гоголю» поет назвав Миколу Васильовича за козацьким звичаєм побратимом, великим другом-братом, ілюстрував повість «Тарас Бульба».
Микола Гоголь не тільки розмовляв українською мовою зі своїм слугою Якимом, на батьківщині — з друзями, а й на чужині — з Адамом Міцкевичем і Броніславом Зелеським. Мову свого народу він називав руською, козацькою, українською. А які колоритні, національні імена він давав своїм літературним героям!
Чому Гоголь писав російською мовою? Такі склалися історичні, соціальні умови. Тарас Шевченко писав також російською, і ми не докоряємо йому за це. Українська література, як і багато інших літератур Європи, створювалася у різні часи та різними мовами. І сьогодні українська література різномовна.
Життя Гоголя є прикладом великого служіння мистецтву, подвигом самопожертви заради нього.