«Життя прожить — не поле перейти», — кажуть у народі, а надто, коли доля відміряла зустріти віковий ювілей. Як, наприклад, мокіївчанці Степаниді Степанівні Печенюк, яка 22 квітня відзначає своє століття.
Й ота її трудова життєва нива увібрала у себе всі особливості долі української жінки-селянки. Більше було, як розповідає ювілярка, смутку й печалі. Пережила усі війни минулого століття, голодомори. Усе життя пропрацювала в колгоспі, має 40 років стажу. Трудилась головним чином у рільництві, долала норми з прополювання буряків, снопи в’язала. Словом, нелегким було життя учасника війни, ветерана праці й довгожительки району Степаниди Степанівни Печенюк.
Про таких, як вона, кажуть: не доїла, не доспала. Мокіївчанка часто згадує своє нелегке минуле. Як картоплинням палили у хаті, як буряки в голодні роки їли. Та все доводилось витримати задля найдорожчого — дітей. А вони з’явились на світ у найтяжчі роки. Старший син Василь — у 30-му, Петро — у 34-му, одна з дочок, Ніна, народилась під час війни — у 42-му році. А ще був син Анатолій, дочка Галина. З останньою на своїй садибі у рідних Мокіївцях мати-героїня й доживає свого віку.
Коли ми відвідували ювілярку, у Галини Степанівни Сідлецької, якій випало відзначити ювілей своєї матері, було чимало клопотів. Адже на часі й 60-річчя її чоловіка — зятя довгожительки, Леоніда Мечиславовича. І так співпало, що його день народження майже в одну пору з тещиним — 24 квітня. Отож сім’єю вирішили відсвяткувати два ювілеї разом.
— Моя теща все життя була дуже доброю людиною, — тепло відгукується про довгожительку Леонід Мечиславович. — Я інколи усе сприймаю більш емоційно, а вона завжди до всього ставилась спокійно, ніколи ні про кого лихого слова не сказала.
— У матері було важке трудове життя. Мабуть, Бог й дарував їй довгого віку за терпіння, спокій і доброту, — каже Галина Степанівна.
Вона — сільський підприємець, доброзичлива і чуйна жінка. Вважає, що найбільшу науку життя перейняла від своєї мами. А ще розповіла історію, про те, що коли у 1973 році помирав батько, то заповідав своїй жінці прожити ще десять років. Як бачимо, Степаниді Степанівні судилось пережити цю межу.
Мабуть, для того, щоб у своє століття побачити весь свій родинний цвіт. Онуки, правнуки, яких важко й полічити, з’їдуться з усіх куточків України — з Маріуполя, Севастополя, Києва та найближчі — з Мокієвець.
Отож, з роси й води Вам, Степанидо Степанівно, радіти із світу і свого родинного цвіту. Зичимо здоров’я, затишку, уваги й тепла від людей, які дякують Вам за засіяну хліборобською працею, любов’ю й добротою життєву ниву.