Наш мікроавтобус зупиняється перед КПП «Дитятки». Черговий міліціонер із служби охорони звіряє наші паспорти з даними, занесеними до програми перебування у зоні відчуження, перевіряється салон автобуса на предмет відсутності нелегалів. Подібну процедуру ми пройдемо пізніше перед в’їздом до першої зони та у місто Прип’ять.
Ми просимо сфотографувати сам КПП, проте нам не дозволяють. Замість цього робимо знімок на пам’ять біля огорожі з колючого дроту, за якою розташована зона відчуження. Після відмітки у пропуску піднімається шлагбаум і ми в’їжджаємо на дорогу, що веде до Чорнобиля.
З обох боків підступає сосновий ліс. Над головами блакитним шатром розкинулось весняне небо, яскраве сонце заливає усе навкруги. І якесь дивне почуття страху перед невидимим ворогом та небезпеками, які, здавалось, чатували з усіх боків. Стовідсоткові відчуття та сцени із кінофільму Андрія Тарковського «Сталкер». З кожною новою поїздкою воно згасало і залишалось лише якимось тривожним очікуванням.
Повз вікна мікроавтобуса пропливають хащі, у яких насторожено ховаються ще з травня 1986 року напівзруйновані від часу хати- пустки. А про село Копачі нагадують лише дорожні знаки, встановлені ще у радянські часи до аварії. У перші дні після катастрофи було прийнято та виконано рішення захоронити за допомогою бульдозерів усі дерев’яні хати. Ще чотири роки тому можна було з дороги розгледіти земляні могилки на місці колишніх обійсть.
Тепер крізь самонасіяний ліс та чагарники не можна майже нічого віднайти, щоб нагадувало про колишнє село. Таблички, установлені адміністрацією зони відчуження перед початком кожного населеного пункту, сухо фіксують кількість мешканців, евакуйованих з рідних домівок 23 роки тому. А їх було тоді аж 200 тисяч жителів мальовничого поліського краю. Дві тисячі з них пізніше повернулися до деяких сіл та міста Чорнобиля.
Сьогодні у зоні залишилося 280 самоселів, однак законом проживання людей тут заборонено. Проте адміністрація турбується про них: двічі на тиждень завозяться продукти харчування та інші предмети першої необхідності, ведеться медобстеження тощо. На великі свята усіх бажаючих звозять до реставрованого у Чорнобилі Свято-Іллінського храму на богослужіння. Люди у своїх селах ведуть звичайний спосіб життя: обробляють городи, збирають ягоди та гриби, ловлять рибу.
Кожна поїздка сюди — це, насамперед, порівняння. З часу останніх відвідин помічаєш, що багато чого у 30-кілометровій зоні змінилося. По-перше, більше службового транспорту в обидві сторони, більше руху в самому Чорнобилі та біля зупиненої станції. По-друге, виникли нові об’єкти біля самої АЕС. Ведуться підготовчі роботи з перетворення саркофага у екологічно безпечний об’єкт. Зараз у зоні відчуження постійно працює 7000 осіб.
Слід також сказати, що суворішими стали вимоги щодо правил поведінки з точки зору техніки безпеки, особливо під час перебування у м. Прип’яті, де процес старіння житлових багатоповерхових будинків та інших об’єктів набирає необоротних процесів.
Однак зона відчуження далеко не пустельна. Так, ми дізналися про те, що у ній знайшли собі прихисток понад 150 видів диких тварин та птахів, які занесені до Червоної книги, серед яких — гордий орел, прижилися й завезені коні Пржевальського. Наш гід перерахував цілий ряд підприємств, організацій та установ, іноземних фірм, які здійснили чи здійснюють певні проекти, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії 1986 року. На вулицях Чорнобиля та Прип’яті можна зустріти диких кіз, свиней та лосів. Проте нам не поталанило: у центрі Прип’яті дорогу перегородив лише великий вуж, який миттю поповз до східців готелю.
Найбільшу тривогу викликали заміри рівня радіації на оглядовому майданчику об’єкта «Укриття» у місті Прип’яті, яке залишається непридатним для життєдіяльності, на мосту перед в’їздом до колишнього міста енергетиків та «пляма», коли перетинаєш так званий «рудий» ліс.
Тривогу викликає той факт, що продовжують свою чорну справу мародери, які вивозять небезпечні для здоров’я людей предмети, насамперед метал. У центрі Прип’яті ми побачили біля однієї із споруд купку явно підготовлених до вивезення батарей водяного опалення. За офіційними даними злочинність у зоні відчуження зросла на 50 відсотків у порівнянні з позаминулим роком.
На зворотному шляху фахівці перевіряли наш транспортний засіб, а також кожного з нас — чи не вивозимо з собою радіонуклідні частинки. На щастя, усі вони залишились у зоні відчуження.
Черговий охоронець піднімає шлагбаум і кивком голови прощається з нами. Перше село після КПП має назву «Оране». Селяни готували свої огороди під майбутній урожай. Кажуть, що тут уже нема порожніх хат — усе скупили кияни під власні дачі. Поля озимини підступають майже до колючого дроту, за яким залишилась особлива, больова територія нашої країни та й усієї Європи.
Поїздка до зони відчуження засвідчила про те, що вона не є мертвою зоною, як про це полюбляють писати деякі західні ЗМІ. Вона залишається просто зоною особливої уваги, яка живе за своїми вимірами часу.