Свого часу автору цих рядків «пощастило» займатися бізнесом. Тобто торгувати на базарах. Але де б не бував, завше ставив табличку з оголошенням: «Придбаю фотографії, документи, книги з історії Шепетівщини, Ізяславщини, Полонщини, Славутчини...». Багато хто з усмішкою дивився на дивний надпис. Тим часом домашній «музейний» фонд монотонно-невпинно зростав. І сьогодні куплені чи отримані у дарунок реліквії допомагають мені у творчій роботі.
Якось у Полонному підійшов до мене чоловік поважного віку. Розговорилися. З мови та й зовнішнього вигляду було зрозуміло, що він за національністю єврей. Довідавшись, що я з Шепетівки і дізнавшись, для чого мені такі речі, співрозмовник зненацька запитав:
— А ви хоч що-небудь знаєте про Анночку Нісензон?
Все-таки я працював і науковим працівником музею Миколи Островського, і директором історико-краєзнавчого музею. Отож, питання зненацька не застало. Подивований моєю відповіддю дідусь повідомив:
— Я — онук сестри Анночки Нісензон, Рози. Вони жили у Києві. Брали участь у якійсь підпільній організації. Коли поляки напали на СРСР, їх а також двоюрідного брата, Юхима Барського, відрядили для пропаганди до них у тил. Анну — в Шепетівку, Юхима, під виглядом лікаря — у Славуті, а бабусю Розу — до Полонного, а ще когось — у Рівне, Ізяслав та інші міста. Анна працювала, подейкували, у невеликій, винищеній німцями, рідні, на якійсь цукерковій фабриці, бабуся — швачкою, Барський — приватним лікарем.
Анні було близько двадцяти років, як її не стало, Юхиму Барському — двадцять п’ять. Моя ж бабуся з 1898 року. Якимось чином її не схопили, хоча, як вона згадувала, хтось зрадив їх усіх. Уже після громадянської війни знайшла могилу сестри і брата. От зберуся у Київ, і напитаю у родичів їхні фотографії...
Отак згодом у мене несподівано з’явилось фото Анни Нісензон. Що ще міг розповісти старий полонський єврей, який, як виявилося, після семирічної школи не прочитав жодної книги? Адже навіть у романі Миколи Островського «Як гартувалася сталь» майже документально описано страту білополяками шепетівських та з довколишніх міст підпільників. Коли наступного разу я взяв у Полонне із собою роман, він, читаючи, плакав.
Що ж трапилося у березні 1920 року?
Насамперед, щоб не йти далеко, із книжкової шафи дістав рідкісну книгу Б.Таля «Історія Червоної Армії», видану у Харкові 1931 року. Витяги з неї дозволяють уяснити деякі події. Читаємо: «Протягом усього 1919 року точилися уперті бої на Заході між червоними частинами та білими польськими військами. Радянський уряд не хотів війни з Польщею. Він твердо й чесно домагався укласти мир, двічі звертався із закликом до уряду Польщі. Але панський польський уряд на всі ці пропозиції відповідав негативно. Молодий польський імперіалізм, який щойно постав, мав досить хижацької зажерливості — польські поміщики та капіталісти намагалися відновити «кордони 1772 року», тобто захопити і приєднати до Польщі Литву, Білорусь та Правобережну Україну...
Виснажені безперервними боями, червоні частини, що значно поступалися чисельністю перед свіжими польськими військами, не могли витримати раптового натиску ворога».
На захопленій території білопольські війська повсюдно встановили режим кривавого терору. У нарисі про історію Шепетівки у книзі «Історія міст і сіл України» краєзнавці В.Ф.Балюк та В.М.Голєв стверджують на основі документів:
«Інтервентам та петлюрівцям вдалося натрапити на слід патріотів і заарештувати кількох осіб. У лютому 1920 року на околиці Шепетівки (у районі нинішньої лікарні) вороги спорудили шибениці і страчували заарештованих комуністів, комсомольців, активних борців за Радянську владу. У березні військово-польовий суд 13-ї польської дивізії засудив 12 осіб: 7 — до розстрілу, 5 — на каторгу. Від руки окупантів загинули безстрашні підпільники: Ю.Барський, І.Сєргєєв, І.Поплавський, С.Кудлаєв, Г.Нісензон, М.Бернштейн, І.Я.Демчук. Вночі на могилі героїв з’явився вінок квітів — остання шана тим, хто віддав своє життя за народну справу.
1929 року на місті страти патріотів споруджено монумент, на граніті якого викарбовано прізвища загиблих борців за Радянську владу. Іменами Ю.Барського, Г.Нісензон названо вулиці міста...».
Давайте дещо уточнимо цю інформацію. У смертному вироку вказувалося: «Вищезгадані особи брали участь у таємному комуністичному союзі, агітували проти польського уряду, організовували у селах на території польських військ таємні повстанські спілки і бойові дружини».
Трагедія сталася 25 березня 1920 року о сьомій вечора. У 1983 році один із старожилів розповів мені, що шибениці були облаштовані на тому місці, де тепер розташовано бар «Царське село», а поховали підпільників за кілька днів після страти у піщаному кар’єрі (на цьому місці тепер стоїть кафе «Вогні долини»).
Круглу з чорного мармуру плиту привіз у 1929 році і встановив колишній голова Шепетівського більшовицького ревкому І.С.Лінник. Під час тимчасової німецько-фашистської окупації стелу скинули і прикопали землею. Відповідно до генерального плану забудови міста, ще у 70-х роках на цій території мали споруджувати друкарню. Тому у 1978 році цю стелу демонтували, перевезли до так званого «третього містечка» і встановили на братській могилі радянських військовополонених. Натомість (який цинізм!) могилу засипали, а згодом ще й дозволили побудувати тут кафе.
Того ж року на перехресті вулиць Леніна і 50-річчя Жовтня (теперішні назви вулиць — Валі Котика та Української) урочисто відкрито пам’ятник у вигляді бетонного багнета. На жаль, прізвища повішених білополяками чомусь забули викарбувати. Автор пам’ятника — скульптор Ю.Панчук.
А тепер звернімося до роману М.О.Островського «Як гартувалась сталь», що визнається літературознавцями, як художньо-документальний твір. Письменник пише зі слів Самуїла Лехера, одного із шепетівських підпільників:
«— Забрали нас уночі всіх одразу, виказав мерзотник-провокатор. Опинилися ми всі у лапах військової жандармерії. Били нас, Павле, страшно... Жандармерія знала все краще за нас... Валя Брузжак до останньої хвилини трималася добре. Вони вмерли, як справжні бійці. Я не знаю, де бралися у них сили... Їхня смерть страшніша від слів... За ніч приготували шибеницю проти в’язниці, біля лікарні, край самого лісу, трохи оддалік, де круча... Там і спільну яму викопали для нас...».
Якщо ви не байдужі до минулого, а заздрісно дивитесь у щасливе майбутнє, то повторю слова з роману «Як гартувалася сталь», що стали заспівом і своєрідною молитвою для мільйонів, без перебільшення, людей:
«— Найдорожче у людини — це життя. Воно дається їй один раз, і прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки, щоб не палила ганьба за підленьке і дріб’язкове минуле, і щоб умираючи зміг сказати: «Все життя і всі сили були віддані найпрекраснішому у світі — боротьбі за визволення людства». І треба поспішати жити...
Сповнений цих думок, Корчагін пішов з братського кладовища».
Мені повсякчас згадуються довготривалі розмови з давно покійною директором шепетівського музею М.Островського Ніною Іванівною Перепелициною. Вона, як, до речі, й інші дослідники творчості й життєвого шляху М.О.Островського, схилялася до думки, що в образі Валі Брузжак письменник втілив саме Анну Нісензон, про яку вже більше, мабуть, ніхто не скаже, як написав я вище. Так само, як і про Юхима Барського, чиїм іменем також названо одну з вулиць Шепетівки.
...Лівіше міської лазні на Старокостянтинівському шосе зійдемо спуском у напрямку до так званого цукрокомбінатівського ставу, що є звичайнісіньким руслом річки Гуски, і нікуди від того не подінемося — всі оці староєврейсько-дореволюційні та сьогочасні забудови і є вулиця імені Анни Нісензон. Колись, за моєї пам’яті, вона ще мала вихід (і вхід) на вулицю Лінника. Але тепер — зась...
Пані Марія з будинку № 6, котра, до слова, не є корінною шепетівчанкою, оповіла про Анну Нісензон стільки, що я й сам тому подивувався.
А ще простіше на цю вулицю потрапити від колишньої синагоги (вул. Лінника, 2), де розміщена дитячо-юнацька спортивна школа. Але у дощ чи ожеледь на вулицю без тягача ліпше не потикайтеся. А також поночі, бо жодного ліхтаря на ній немає.
Коли у 1941 році Шепетівку окупували німці, то у будиночках на вулиці Нісензона облаштували домашні тюрми для місцевих євреїв — гетто. Їхня подальша доля відома — могила на так званому 603-му кілометрі...
Того ж таки 1923 року одну з найстаріших вулиць міста назвали вулицею імені Юхима Барського. Похід нею почнемо пішки поміж дев’ятиповерхіками на Старокостянтинівському шосе (там, де філія «Ощадбанку» і магазин «Золото») і завершимо на виїзді до вулиці Некрасова (там, де колись був так званий «свинячий» базар).


Спонсор: Сайт предлашгающий подержанные автомобили