Чудернацтво журналістики, насамперед, в тому, що ми щоденно пишемо про незнайомих людей, їхні героїчні вчинки і відкриття, а про колег – на ювілей.
Редактору нетішинського часопису «Перспектива» Віктору Гусарову доля поставила дві п’ятірки. І ці оцінки його життєвого шляху підкріплені справами, знаннями, повагою колег і читацьким інтересом до того, що виходить з-під пера ювіляра.
У професійній журналістиці Віктор Павлович двадцять п’ять років, з яких сімнадцять – на редакторській посаді, опікується часописом Хмельницької атомної електростанції «Перспектива». Хліб цей запашний і духмяний, однак їсти його треба неспішно. Як відзначає сам колега, у професії журналіста важливо не помилитись у написанні першої літери.
А от між словами «редактор» і «реактор» він не бачить особливої різниці, адже ділити ядра думок на газетні публікації, випромінювати енергію душі — складова нелегкої професії.
Віктор Павлович багато пише про минуле нашого краю. Одне з його історичних досліджень пропонуємо вашій увазі, шановні читачі.
Можу уявити шепетівчанина, який не подорожував літаком або ж пароплавом. Але щоб він не їздив електричкою чи потягом – це нонсенс. Адже залізниця у Шепетівці існує з 1873 року. І багато подій пов’язані із залізничним вузлом. Принаймні, людина-символ Микола Островський працював у буфеті місцевого вокзалу.
Треба сказати, що до Жовтневих подій станцію охороняли кавалергарди Її Величності імператриці. Микола Островський писав у романі «Як гартувалася сталь»: «Під кінець зими у містечку розмістився кавалергардський полк. Вранці їздили ескадронами на станцію, ловити дезертирів, що втікали з Південно-Західного фронту».
Наш земляк помилився у назві сезону – кавалергарди почали патрулювати з березня. А на перше листопада 1917 року в полку залишилось лише чотири офіцери, і він уже квартирувався у Козятині.
Але й сам цар Микола II неодноразово споглядав на Шепетівку з вікон свого елітного вагона, подорожуючи на фронт і просто оглядаючи імперію. Зокрема, 12 квітня 1915 року зі «станції Шепетівка повернув на Проскурівську залізницю і о 9-й годині зупинився на ночівлю у Красилові».
Історія свідчить, що поблизу станції Волгоград 1896 року помер міністр іноземних справ Росії князь Олексій Борисович Лобанів–Ростовський. Його життя – калейдоскоп діянь, феєрверк інтелекту. Константинополь, Берлін, Лондон, Відень – в усіх цих містах князь був на перших ролях. Він написав ряд історичних замальовок в «Русской старине», видав окремі видання «Царювання імператора Павла I», «Російська родословна книга» тощо. Він був обраний почесним членом Імператорської Академії Наук та Публічної бібліотеки, мав надзвичайно велике особисте зібрання книг, а також монет, портретів.
Брусилівський прорив 1916 року не пройшов марно для Шепетівки, через яку переправлялось чимало скалічених війною солдатів і офіцерів. Дивно, але саме тоді далекий від стрілянини і війни юнак Сергій Олександрович Єсенін потрапив у Шепетівку.
Події розвивались так. У жовтні 1914 року Єсеніну виповнилось 19 років і він підлягав мобілізації. Однак «по очах», його не взяли. Відстрочка затягнулась на рік, за який юнак знаково увійшов у літературне середовище. Тому призов на службу стривожив його товаришів, і поет Семен Городецький просить уповноваженого по військово-санітарному поїзду № 143 полковника Д.С.Ломана влаштувати Єсеніна до себе. Прохання було почуте, і серед санітарів цього поїзда з’явилось прізвище молодого поета.
Служба С.Єсеніна в Царскому Селі почалась 20 квітня 1916 року. Військово-санітарний поїзд, куди Єсеніна призначили санітаром, називався «Польовий царськосільський військово-санітарний поїзд № 143 Її Імператорської Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни».
Зі спогадів сина полковника, Ю.Д. Ломана: «Військово-санітарний поїзд складався з 21 пульманівського вагона. Він був незвично комфортабельним: сині вагони з білими дахами виглядали надто нарядно. Правда, після нальоту австрійської авіації дахи були перефарбовані у захисний колір».
Сергію Єсеніну була видана солдатська форма: на погонах – вензель АФ, нижче них – напис ЦВСП та цифра 143. Єсенін за наказом Ломана був призначеним у шостий вагон санітаром. У його обов’язки входить підтримання чистоти у вагонах, перенесення на ношах важкопоранених та розміщення їх у вагонах, розвантаження та завантаження реманенту, отримання харчів, роздача їжі тощо.
Перша поїздка Єсеніна на лінію фронту в складі поїзда № 143 відбулась 27 квітня 1916 року. Згідно з наказом маршрут був наступним: Царське Село–Петроград–Москва–Бєлгород–Мелітополь–Полтава–Київ–Рівне–Шепетівка, і на зворотному шляху: Гомель–Орша–Петроград–Царське Село.
Зовсім скоро поїзд вирушив на південь. Сьомого травня – зупинка у Києві. Усіх санітарів відправили на молебень у Києво-Печерську лавру на всеношну. Через десять днів вони знову в Цаському Селі, куди доставлено 277 поранених офіцерів та «нижніх чинів».
Після відпочинку, переформування вагонів та дезінфекції 28 травня поїзд знову вирушає на фронт за маршрутом: Царске Село–Петроград–Москва–Курськ–Конотоп–Київ–Шепетівка–Київ–Могильов–Тула–Царское Село.
І хоча Єсенін ніде не обмовився про перебування у Шепетівці, військові документи свідчать, що він таки побував на шепетівській землі.

Залізничником був батько видатного вченого, доктора технічних наук Леоніда Павловича Крайзмера – автора основоположних робіт з кібернетики, який запропонував і активно розвивав новий напрямок кібернетики – мнемологію, науку про пам’ять кібернетичних систем. У архівах Леоніда Павловича є метричний витяг про народження у Шепетівці його діда – Пилипа Ілліча.

«Метрическая выпись»
Причтъ Архангело-Михайловской церкви г. Шепетовка Заславского уезда Волынской губернии за надлежащим подписалъ и приложениемъ церковной печати симъ удостоверяетъ, что в метрической книге, хранящейся при означенной церкви за 1884-й годъ под № 6 1885 года тысяча восемьсотъ восемьдесятъ четвертаго года месяца декабря 20 дня родился и того же дня крещён Павелъ.
Родители его: служащий при Киево-Брестской жел. дор. фельдшеръ Филиппъ Илианъ Крайзмеръ и законная жена его Мария Фомина. Оба православные.
Воспреемниками значатся:
Дворянинъ Феофанъ Феофановичъ Гурский и Таисия Яковлевна, жена Ивана Гелимбатовскаго.
Таинство крещения совершалъ Приходской Священникъ Стефанъ Милашкевичъ съ и.д. псаломщика Иваномъ Маневичемъ.
1886 года Июля II дня.
Приходской Священникъ Г.Виленский».

Сам Леонід з’явився на світ 29 травня 1912 року на станції Старосельці неподалік Білостока. Мати була з сім’ї залізничника, і тому було логічно, що її вибір припав на помічника начальника станції – молоді люди побрались. У житті нашого героя було багато переїздів разом з батьками: Москва, Київ, Чернівці.
Після Брусилівського прориву його батька наближають до прифронтової зони, зокрема станції Трихати. У листопаді 1917 року він отримав призначення у Шепетівку, де їх застали відомості про Лютневу революцію.
«Відразу по прибуттю у Шепетівку нас поселили в кімнаті одного із службових привокзальних приміщень, – писав Леонід Павлович у спогадах. – Через кілька днів батько захворів запаленням легенів. В одну з тяжких для нас ночей з’явились двоє робітників, яким керівництво дозволило до отримання житла ночувати у нас в кімнаті.
«Гості» були напідпитку. Батько стогнав у гарячці. Один з нічліжників п’яним голосом сказав: «Чого він все стогне, спати не дає. Давай його заріжемо». Матір охопив жах. Вона накрила нас ковдрою з головою в ліжку і наказала спати. Їй вдалось утихомирити гостей, пояснивши, що чоловік хворий. А вранці, коли вони спали, одягаючи мене, вона знайшла воші, занесені постояльцями…
Зрештою мама знайшла неподалік від вокзалу житло: дві кімнатки з коридором, який мама перетворила на кухню. Перед вікнами нашої квартири був невеличкий город господаря, а за парканом – зелений берег, розміром з футбольне поле. На протилежному боці знаходився цукровий завод…». (Йдеться про вокзал ст. Шепетівка-Подільська, який з’явився після прокладання у 1914 році залізничної колії Шепетівка–Прос-курів, – авт.).
Далі Л.Крейзмер пише:
«Порівняно недовге перебування наше у Шепетівці співпадає з подіями, описаними Миколою Островсь-ким у книзі «Як гартувалася сталь». У районі Шепетівки йшли військові дії. Пригадую, як ми бігли ховатись під свист снарядів. Стоячи біля вікна, я з цікавістю спостерігав, як перебігали, падали, ховались в окопи солдати Червоної Армії і петлюрівці.
Не можу не розповісти про комічний епізод в ході одного з боїв. На краю городу нашого хазяїна лежала призначена для розкидання велика купа гною. Один із снарядів вибухнув безпосередньо в купі й розкидав гній відносно рівним шаром. Після бою хазяїн, потираючи руки, говорив: «Оце славно!».
Але у Шепетівці ми були недовго. Після одужання батька, його направили у Жмеринку.
Леонід Крейзмер прожив 90 років. Йому було присвоєно звання «Заслужений діяч науки Російської Федерації», обрано почесним академіком Міжнародної Академії інформатизації по відділенню «Штучний інтелект».

Це лише образок про станцію Шепетівка. Він гідний великого дослідження і художнього слова. Символ залізниці – один з 35 паровозів серії 9П, що збереглись на теренах СНГ, – застиг на залізній палі біля музею М.Островського.
Пам’ятаймо, що Шепетівка, як місто, стала розвиватись саме з появою залізниці.