Післявоєнні роки, у які народився та ріс герой нашої сьогоднішньої розповіді, були важкими, злиденними, вимагали надзвичайної працьовитості, витримки та зробили загартованим те покоління на все життя.
Тоді усі діти були великими помічниками батьків: вони випасали худобу, коней, гусей, качок, допомагали дорослим обробляти колгоспні наділи, рибалили, збирали гриби, ягоди, косили трави, ходили на зернові токи. І до того всього ще й відвідували школу, отримували атестати та їхали у світ шукати долю. Бідне село не могло забезпечити матеріально, дати гарну освіту, можливість освоїти якусь цікаву професію.
Був час, коли оспівувалась, звеличувалась праця шахтарів, романтична молодь охоче їхала за комсомольськими путівками на шахти Донбасу. І наш герой сміливо спускався у шахту, що у місті Кадіївці, йшов у забій, був помічником машиніста підземного комбайна.
Навряд чи хтось упізнає в цьому хлопчині у матроській тільняшці, ватяній фуфайці добре знаного у місті та військовому департаменті директора Казенного підприємства «Шепетівський ремонтний завод» Миколу Васильовича Жихарєва. Цей чоловік уже давно «поміняв» свій чорний молодечий чуб на сріблясту сивину, бо йому вже не вісімнадцять, як тоді у сімдесятих, а повних шістдесят які він відзначатиме 1 червня.
У такому віці уже можна оцінювати здобутки будь-якої людини, характеризувати її біографію, життєвий шлях.
Усі в один голос кажуть, що полковник у відставці Жихарєв має гідну трудову біографію і все життя віддав одній-єдиній улюбленій справі — артилерійській!
Шахтарство він залишив і у 1969 році поступив до Сумського вищого артилерійського командного училища. З того часу його військовий послужний список на штатський більше не змінювався.
Курсант училища, командир вогневого взводу батареї, помічник начальника служби артилерійського озброєння, начальник 515-ї артилерійської ремонтної майстерні, головний інженер, начальник ремонтного заводу... Ось такими були сходинки армійської кар’єри офіцера-артилериста. Щось надто цінне і цікаве знайшов він у цій професії, полюбив назавжди важкі гаубиці, самоходки, пускові установки.
Шепетівський ремонтний завод зазнав багато реформувань. У 1941 році це був фронтовий артилерійський склад. Потім працювали ремонтні майстерні, бази, а у 2003 році було проведено державну реєстрацію підприємства і перетворено у Казенне підприємство Міністерства оборони України «Шепетівський ремонтний завод». А Микола Васильович, незалежно від реорганізацій, залишався керівником виробництва й успішно, ось уже 23 роки, очолює цей важливий промислово-військовий об’єкт, який здійснює капітальний ремонт ракетно-артиле-рійського озброєння та військової техніки, зберігає її, технічно обслуговує, виготовляє необхідні запасні частини тощо.
Ми уже писали, що «Шепетівський ремонтний завод» з фінансово-економічних показників став лідером 2008 року серед промислових підприємств міста та є одним із кращих серед галузевих виробничників.
Це підприємство є гордістю краю, тут трудяться 450 працівників, тут найвищі собівартість, рентабельність, реалізація продукції, а також середньомісячна зарплата ремонтників, виконуються усі соціальні виплати, перерахування до бюджету.
Усі працівники заводу відгукуються про свого директора лише схвально і підкреслюють його вміння, як керівника, згуртувати колектив на високоефективну працю.
«Я працюю з Миколою Васильовичем разом уже 25 років, — говорить заступник головного інженера Станіслав Войтенко. — Я вважаю, що мені дуже поталанило працювати під керівництвом такої чуйної, доброї, порядної людини. Він дбає про весь колектив. У нас всі слухають і люблять директора, як батька».
«У тому, що наш завод зберігся і зараз успішно працює — беззаперечна заслуга директора. Він особисто дбає, щоб робітники отримували усі соціальні доплати, працювали у гарних умовах», — так щиро висловлюється про керівника голова профспілкового комітету Віктор Предко.
Мій записник ряснить добрими відгуками про Миколу Васильовича. Завідуюча клубом підприємства Світлана Яворська сказала, що директор завжди підтримує клубну роботу і відвідує усі художні заходи.
«Наш директор має високі людяні якості та безумовний авторитет у колективі», — підкреслив головний інженер Олег Туринський.
Ми спілкувались і з дружиною Миколи Васильовича — Людмилою Петрівною. Виявляється, що «наш директор» попри все ще й вирощує фазанів, любить риболовлю, трудиться на дачі, особисто підстригає дерева, підв’язує огірки, поливає грядки. У сім’ї Жихарєвих двоє дорослих успішних дітей, троє внуків. Видно, що у Миколи Васильовича на все вистачило і вистачає часу: і на виховання дітей і на домашню роботу.
У день шістдесятиріччя ми хочемо побажати ювіляру щасливих років життя. І не полишати директорське крісло, щоб ремонтники під його керівництвом ще довго звеличували своєю трудовою славою наше місто.
Є.ЛІТВІНЧУК.