Коли поставити в один ряд наших співвітчизників — учасників бойових дій різних поколінь, то чітко відстежується їхня основна риса — вірність військовому обов’язку й слову, даному Вітчизні. За новітньої історії України оту спадкоємність гідно продовжили миротворці, які виконували свою ратну місію у різних «гарячих точках» нашої планети. Й завжди українські хлопці на далекій чужині демонстрували найкращі якості свого народу та гідну військову звитягу.
У долі Олега Гнатюка ота ратна стежина, мабуть, була закладена ще з дитинства. Адже народився він у сім’ї військовослужбовця, та й проживав у невеликому селі Припутенці, що поблизу Ізяславського гарнізону. По закінченні Припутнівської школи, а згодом і Новочорторийського державного технікуму йому поспів час виконувати священний обов’язок — захищати Вітчизну. У Збройних Силах України юнаку випало нести строкову службу не будь-де, а у Національній гвардії України, а точніше — у місті Чугуєві.
А далі пішов Олег, як він каже, стопами батька — у його професійній ратній біографії з’явилась окрема бригада спеціального призначення, що дислокувалась тоді в Ізяславі.
З цієї ж бригадою Олег Васильович Гнатюк був відряджений у 2002-му році в Югославію. Наші військовики були у складі українсько-польського спільного батальйону. Їхня служба проходила у буферній зоні автономного краю Косово у Сербії, а тривала вона до серпня 2003 року.
На той час у Косово була досить стабільна ситуація, згадує миротворець. Серби до наших ставились дуже добре, казали: «другари», «братушки».
Олегу випадали патрулювання, блок-постова служба, доводилось супроводжувати населення.
Останнє було як об’єктивна необхідність, зумовлена подіями 1999-го року. Тоді конфлікт й ворогування між етнічними албанцями та сербами призвели до вирізання цілих сіл. Отож миротворці ООН не лише розділяли два табори. Вони конвоювали мешканців сербських сіл, які розташовані анклавами на території, заселеній албанцями, коли ті, у разі господарської потреби, вирушали за продуктами на ринок у Приштіну або, як ще говорили, у «велику Сербію».
— А взагалі, — згадує Олег Гнатюк, — тут все нагадувало про війну. Це було видно по домівках, по зруйнованих храмах, були й покинуті села. Та, незважаючи на минулі бойові дії, довкілля й повітря було чистим, гарна природа мовби відсувала лихоліття на другий план. Вражала й здатність місцевого населення швидко відновлювати своє життя-буття.
Підрозділ українців був розквартирований у Брезовиці, дві їхні роти вояків мешкали у готелі.
Олег пригадує найбільш пам’ятну операцію своєї служби у Косово. Це була так звана зачистка, яку проводили спільно з поляками. Тоді, пояснює, у його відділенні було двоє польських військовослужбовців, а у польському підрозділі — двоє українців. Отож разом у гірському районі, а справа була зимою, виставили «секрет», щоб виявити схови зі зброєю. Операція пройшла вдало, вистежили, де заховані «на всяк випадок» засоби ведення бою. Зброю виявили у гірському будинку пастухів-албанців та вилучили її.
Отож завершення виконання миротворчої місії не обійшлось без подяк та нагород. Олегу дістався від командування й годинник.
Влітку 2003-го настало довгоочікуване повернення додому, бо якою б гарною країною не була Югославія, яким би не було добрим забезпечення, але на чужині перебувати було важко.
Якийсь час Олег Гнатюк «реабілітовувався» на рідній землі, отримавши відпустку. Затим знову почав нести службу в Ізяславській бригаді спецназу.
Незабаром після свого повернення на Україну воїн одружився. Однак не минуло й двох тижнів після весілля, як отримав новий наказ — вирушати в Ірак. Це було в лютому 2004 року.
Новому «відрядженню» військового передувала спецпідготовка у складі розвідувальної роти на Яворівському полігоні. До Іраку Олег Гнатюк по суті потрапив з тим самим складом взводу, що був у Косово.
Однак це вже була служба у 6-й окремій механізованій бригаді, яка здійснила другу ротацію українських миротворців в Іраку.
Цього разу місцем служби була провінція Васіт, а розташовувалась бригада «Центр-Схід» у місті Ель-Куті.
Чергова «гаряча точка» у біографії Олега Гнатюка разюче відрізнялась від попередньої. До неї й підготовку вели специфічну, й умови перебування були екстремальнішими. І спекотний клімат Іраку сповна відповідав атмосфері перебування у цій країні.
У лютому — спека: засмагай досхочу, та неспокійна обстановка не дозволяла розслабитись. Правда, спершу Ірак був досить спокійним, ніби нічого небезпечного нашим бійцям не віщував. Українські бійці несли звичну службу з виконання миротворчої місії пліч-о-пліч з представниками багатьох країн, зокрема, з тими ж поляками.
Проте із справжньою війною зіткнулись 6 квітня.
— Власне, усе почалося на кілька днів раніше, — розповідає Олег Гнатюк. — У провінції Васіт, де наш українсько-польський батальйон перебував у складі 6-ї бригади, спалахнуло повстання армії Магді. Уже 3 квітня заколотники обстріляли польських вояків. А наступного дня бойовики почали з’їжджатися в Ель-Хай та Ель-Кут, до нашої центральної бази.
Про початок бойових дій ніщо не віщувало. Ми охороняли міст через річку Тігр. Стояли взводом спецпризначення — 18 хлопців, 2 БТРи. Все було, як завжди...
А потім вулиці враз спорожніли, тобто звичайних перехожих уже ніде не було. Біля моста зібрались бойовики й хотіли прорватись, застосувавши зброю, у місто. Як з’ясувалось згодом, тоді зібрались до тисячі заколотників...
Хоча лунали постріли, та миротворці не мали права застосовувати зброю, тим більше вести прицільний вогонь.
А вогонь дедалі посилювався з різних видів зброї. Це було схоже на пекло. Лише коли загинув військовослужбовець спеціального взводу розвідувальної роти Руслан Андрійчук, миротворцям дозволили відкрити вогонь.
То був запеклий поєдинок, який приніс нашим бійцям і поранення, й контузії. Під час бою Олег Гнатюк не відчував ані лютої ненависті, ні якогось особливого героїчного азарту. Однак і панічного страху не було — просто виконував те, чому навчали. Власне, навіть не усвідомлював, що може загинути. Лише наступного дня зрозумів, що народився у сорочці. Упродовж тригодинного бою, поки підійшло підкріплення, українські хлопці вистояли, не відступили.
Після такого бойового хрещення, зізнається Олег Гнатюк, почалося його «друге життя» в Іраку. І знову тривали обстріли, нічні операції з оборони Ель-Кута, виїзди на блок-пости.
Загалом іракське відрядження нашого земляка тривало до 10 жовтня 2004 року. Того дня миротворці, нагороджені й відзначені командуванням, вилетіли літаком з Ель-Кута, залишивши країну злиденного народу, казкових природних багатств, багатющої історії, у якій не вщухало збройне протистояння.
На Україну вилітали разом зі своїм генерал-майором. Нарешті додому, до отчого краю...
А на своїй землі зустріч була без особливих фанфар, а... із собаками та прискіпливим обшуком: чи не привезли бува чого? Словом, Україна зустріла традиційно «добре»...
Та все згладило щире тепло обійм й радість рідних, знайомих, близьких.
Правда, з роботою реалії змінились. Частину, де служив до поїздки в Ірак Олег Гнатюк, перевели у Хмельницький. Тож довелось міняти місце служби. Однак сьогодення підставило прикру «підніжку»: на новому місці ні квартири, ні коштів, аби її придбати. А під час перебування в Іраку сім’я зросла — народилась дитина. Отож зарплати військовослужбовця, щоб вирішити усі проблеми, було явно замало. Довелось розпрощатись із ратною справою.
Нині Олег Васильович Гнатюк несе службу в якості командира відділення у судовій міліції, у «Грифоні». Мешкає з сім’єю у Шепетівці.
Загадуючи пережите, зауважує на схожості доль усіх учасників бойових дій. Адже ніде правди діти: вимагаючи від людини виконання обов’язку, держава натомість забуває про свої зобов’язання, та й соціальне середовище нині далеке від пошани ветеранів. Коли молодий учасник бойових дій, який служив у Афганістані чи Іраку, ще зможе за себе постояти, то прикро стає нині за негідне ставлення до сивочолих ветеранів, пільгами яких іноді безцеремонно нехтують у громадському транспорті. А ці ж люди відстояли наше майбутнє, не шкодуючи життя.
Принаймні, українські миротворці знають ціну мирного неба...