Рідна природа.... Тільки подумати: як багато почуттів вкладено у ці слова, яка це важлива частина нашого життя. Сліпуча синь неба і золоті розливи пшеничних ланів, легкокрилі тополі й могутні столітні дуби, хрещатий барвінок й огнисті мальви — усе це земля, все це рідна природа...
Юне серце завжди відкрите красі природи. Зачаровує солов’їна пісня, вабить голубінь водного плеса, зворушує замріяний шепіт трав.
Барви і музика земних чарів живуть у тобі з дитинства. А проходять роки, і ти замислюєшся над словом старшого товариша про необхідність охорони природної краси.
Природа — наш спільний дім. І від того, як ми користуватимемося ним, доглядатимемо його мудро зведені, віками випробувані стіни, залежатиме наша доля, а також майбуття наших нащадків.
Чи буде й надалі наша Земля надійною й затишною колискою людства? Природа невблаганна й жорстока до тих, хто бездумно порушує її закони. Водночас вона ласкава, невідмовна й щедра мати для своїх щирих серцем, дбайливих синів і доньок. Дотримуватися законів природи, піклуватися про неї — наш священний обов’язок. Адже зламане деревце, зруйноване гніздо пташки, замулене життєдайне джерельце, забруднене голубе озеро — усе це болючі рани Землі.
Хазяйновитих дітей своїх природа нагодує, одягне, захистить від спеки й холоду, дасть наснагу для повнокровного життя, творчої праці, гармонійного розвитку. Це повинен пам’ятати кожен.
Пригадуються рядки з вірша Р.Рождественського «Человек в природе». Людина, — розповідає поет, — з’явилася на світ над просторою рікою. У цей час вона плакала так жалібно, що природа махнула рукою, мовляв, нехай живе. А людина огледілась і сказала природі: «Ти — моя...». І з тих пір людина, відходячи від природи все далі, біжить за нею по п’ятах.
Свідчень про порушення законів природи, що іноді стають причиною трагічних наслідків, багато. Діставши заслужену відсіч за вчинений біль, людина звертається до тієї ж природи у пошуках порятунку.
Слід не бігти за природою по п’ятах, а бути справжнім господарем своєї оселі. Вона ж таки дійсно наша, спільна. Але не в суто споживацькому розумінні.
Слід обережно і економно брати у природи те, що необхідне для задоволення своїх потреб, не обкрадати її, не знесилювати своїми діями, не завдавати шкоди усьому, що оточує нас.
Важко знайти людину, яка б так подикунськи ставилася до свого особистого майна. А от до природи, виходить, що можна. Штраф? Ну, той що? Не з власної ж кишені. А чому б, нарешті, не з кишені того, хто завдає шкоди? І не тільки штраф, а й більш жорсткі заходи. Адже це — шкідництво!
Таким байдуже, на чому зупиниться їх прощальний погляд. Є вислів: «Після мене — хоч потоп!». Є люди, які цим керуються. Саме вони, так звані «підкорювачі природи», поволі непомітно й стали причиною небезпечного розриву людства з природою. У ряді випадків він уже став незворотним. Природі потрібні будуть сотні й тисячі літ, щоб загоїти заподіяні людиною рани.
Здоровий глузд має перемогти. Зусилля людей, які знають шляхи природи, вдячні їй за своє життя, мають бути спрямовані на те, щоб якомога швидше і далі відійти від тієї небезпечної межі розриву.
Один із наших сучасних письменників образно сказав, що все живе на землі родинно пов’язане однією колискою, ім’я якій — природа. Якщо ми не припинимо руйнування власної оселі, нашої колиски, то людство залишиться зовсім одиноким у гнітючій пустелі, позбавленій дихання наших «братів менших».
Зберегти рідну природу, її неоціненні скарби, рослинний і тваринний світ — значить, продовжити історію людства. Це священний обов’язок кожного з нас.
Т.СТЕЦЮК,
член шкільного лісництва Полянської ЗОШ І–III ст.