Шановний читачу, сьогодні у педагогічній пресі досить часто є уживаним словосполучення «школа майбутнього». У зв´язку з цим хотілося б звернути увагу ось на що: кожна країна унікальна, у тому числі, своєю школою. Якщо говорити про унікальність сьогоднішньої української освіти, то, мабуть, слід сказати дуже просту річ: її унікальність створюється не тільки сьогодні, коріння цієї унікальності слід шукати у минулому нашої освіти. Читач скаже, що автор цих рядків жалкує за минулим. Ні, але, як на мене, наше завдання сьогодні – розумно модернізувати систему освіти на основі напрацьованого вітчизняного досвіду з урахуванням:
а) регіональних умов;
б) світових тенденцій.

Хочу сьогодні поговорити, порадитись з читачами як керівник чисто сільського району на дві теми: створення дошкілля на селі та організація профільного навчання у сільській школі. Чому саме про це хочеться поговорити. По-перше, у недалекому минулому ми мали прекрасну дошкільну освіту на селі. Для прикладу, у Шепетівському районі функціонувало 26 дошкільних закладів, сьогодні – 12. Зрозуміла і така річ: страшно на селі мінусує демографічна ситуація. Але, як кажуть, прикриватись тільки тим не можна. Основна помилка була зроблена у 90-роки, коли ми діяли за принципом «до основанья, а затем…». І, як результат, були знищені в першу чергу відомчі садочки у селах Михайлючка, Городище, а після і ще ціла низка дитячих закладів. Безглуздо і страшно…

Можновладці думали, що тільки для них життя продовжується, для селянина ж з його намозоленими руками воно закінчилось. Але, на щастя, природа бере своє, народжуються діти і їм потрібно створити належні умови для суспільного виховання.

Сьогодні дошкільним вихованням дітей від 3 до 5 років у нас охоплено 61,6 %. Це непоганий показник. Але мене турбує інше. Черги на отримання місця у дошкільному закладі у с.Судилків, Городище, Михайлючка, смт.Гриців. Мабуть, тут сільській громаді слід вишукувати кошти на добудову дошкільних закладів. Нормальна наповнюваність дітей у одногрупових дитячих закладах сіл Пліщин, Серединці тощо. Але є у нас у районі так звані дошкільні групи, які знаходяться на базі шкіл. Їх нараховується 16. У більшості із них створено директорами шкіл, сільськими головами належні умови: ігрові кімнати, спальні, є внутрішні санвузли. Наприклад, у селі Вовківці щоденно таку групу відвідує 15 дітей. Можливо, тут і не на часі створення вже сьогодні окремих дитячих закладів. Мабуть, розумно було б (враховуючи світову економічну кризу) не збільшувати кількість персоналу, а зробити доплату шкільному кухарю, дозволити сільським радам виділяти кошти хоча б на дворазове харчування дітей.

Але, на жаль, ціла низка бюрократичних циркулярів забороняє це робити. Думаю, що це питання дуже болюче, і вирішення його саме на часі сьогодні, до прийняття сільського бюджету. Тут повинні, як на мене, активну позицію зайняти батьки, виконкоми сільських рад, адже на селі ще дуже багато дітей, які вкрай потребують гарячого харчування і суспільного виховання. Отож, сільська дитина не повинна бути, даруйте, меншевартісною.

Хотілося б, щоб вже у цьому бюджетному році у районі були відкриті дошкільні заклади у селах Лозично, Коськів, Старі Бейзими, дуже важливо розпочати таку роботу на теренах Новицької сільської ради ( нараховується 4 села і не має жодного дошкільного закладу, Травлинської сільської ради тощо). Вірю, що сільські голови є моїми однодумцями у вирішенні даної проблеми.

Так, ми повинні пам’ятати, що освіта майбутнього, майбутнє держави формується сьогодні у стінах школи.
На шпальтах газет, особливо освітянських, ми дуже часто читаємо про різні доктрини, ноу-хау, безліч чужих для простої людини слів, і все це прикривається одним – це повинно бути у школі майбутнього. Можливо, повинно. Не заперечую, це тема для окремої розмови. Але в погоні за ноу-хау, ми, педагоги, забуваємо про педагогіку Ушинського, Макаренка, Сухомлинського та інших видатних педагогів. Якщо ми говоримо, що політика держави в галузі освіти є визначальною ( бо це ж інтелектуальний ресурс держави), то хочу сказати від імені педагогічної громадськості району: шановні друзі, повірте, ми знаємо «чому вчити », так чи інакше можемо визначитись з тим, «як вчити». Сьогодні нас дуже хвилює інше: «кого вчити» і саме болюче питання, «навіщо вчити й вчитися ?».
Навіщо вчитися, якщо успіх у житті менше всього пов´язаний з успіхами навчання у школі, навіщо вчитися, коли, закінчивши той чи інший навчальний заклад, вже на другий день після закінчення частина випускників стає безробітними. І ось з цього приводу хочу поділитись своїми поглядами відносно організації профільного навчання на селі та створення умов для здобуття допрофесійної підготовки.

На мою думку, ми вже сьогодні повинні передбачити умови для надання учневі сільської школи можливості максимального вибору різноманітних сфер діяльності, щоб кожна сільська дитина змогла знайти саме їй потрібну справу і розвинути природний талант. Сьогодні відповідно до типових навчальних планів дитина має право вибирати такі профілі: універсальний, філологічний, суспільно-гуманітарний, художньо-естетичний, фізико-математичний, природничий, технологічний, спортивний.

На перший погляд, це дуже добре. Адже це вид диференційованого навчання, який передбачає врахування освітніх потреб, нахилів і здібностей учнів. Ще три роки назад на шпальтах «Шепетівського вісника» я стверджував, що потрібно чітко зважити усі «за» і «проти» в даному питанні, відпрацювати у кожній школі, у кожному регіоні (наскільки це можливо) свою модель профільного навчання. І сьогодні, спираючись на реалії життя, я можу стверджувати: вирішення профільності навчання у сільській школі реальне і можливе ( з певним позитивним результатом):
а) у школах з нормальною наповнюваністю класів (наприклад Гриців, Городище);
б) на базі шкільних освітніх округів (Судилків, Городнявка).

Питання, шановний читачу, в іншому: а як бути тій школі, яка не увійде (з тих чи інших причин) до шкільного освітнього округу і в якій навчається мала кількість учнів? Я вже не кажу про інші аспекти у даній проблемі, як от: роль психологічної служби, поліпшення індивідуальної роботи з батьками, учнями, вивчення ринку праці, підготовка вчителя-предметника і таке інше. Що тоді всю варіативну частину навчального плану «віддати» на профільність, і чи свідомо учень вибирає профіль? Думаю, що ні, школа просто «нав´язує» його дитині. Отож, мабуть, на рівні держави слід врахувати складність вирішення даної проблеми, зокрема у сільській місцевості. А чи не краще було б для таких невеликих сільських шкіл створити окремі навчальні плани, якими передбачити зменшення інваріантної частини навчального плану за рахунок збільшення його варіативної частини. Поясню, що я маю на увазі. У першу половину дня (максимум 5 годин) учень працює за загальним шкільним розкладом, далі обідня перерва, відпочинок і у другій половині (приблизно з 15 до 17 години) індивідуальні заняття за рахунок варіативної частини. Таким чином кожна дитина додатково вибирає той предмет, який їй потрібно. Думаю, що якість освіти у цьому випадку не знизиться, а, навпаки, стане більш високою.

І ще про одне: сьогодні на селі потрібно створити всі умови для створення центрів професійної підготовки, адже було б дуже добре, якби дитина, завершуючи навчання у школі, отримувала посвідчення водія, тракториста, перукаря, швачки тощо. Ми розпочали таку роботу на базі Мокіївської ЗОШ І-ІІІ ст.. Так, потрібно вкласти певні кошти (щоб створити належну матеріальну базу), є певні витрати на пальне (діти доїжджають із 7 шкіл), але ж ми не повинні жити тільки сьогоднішнім днем – завтра випускник такого центру сяде за кермо автомобіля, буде обробляти чи свою земельну ділянку, чи працювати у товаристві. Одним словом, справа потрібна. Але на рівні держави накладено «табу»: останніх два роки для шкіл не видаються ліцензії. Справедливо це чи ні – час покаже. Думаю, що це ще один бар´єр, який потрібно нам долати, а звідси ще одна освітянська проблема: «якою ціною вчити».

І насамкінець: не заперечним є той факт, що сучасній освіті потрібні реформи, але вони повинні не «падати» зверху, а народжуватися у самих звичайних педагогічних колективах.