Живуть у цьому світі люди, у яких доля забрала майже все, проте, вони знаходять в собі сили і бажання не тільки жити, а й нести прекрасне в цей світ, не дивлячись на те, що саме цей світ зустрів їх доволі жорстоко.
Ці слова про Лісайчук Лідію Іванівну з м. Житомира. Ця жінка без рук і без ніг вишиває картини, серветки, ікони і є закоханою в Шепетівку. Її роботи уже двічі експонувались в музеї М.Островського, але про саму майстриню мало хто знає з шепетівчан.
Життєва дорога Лідії Іванівни доволі драматична, навіть можна сказати – трагічна. Народилася на Житомирщині в с. Антопіль. Доля ще при народженні приготувала підступний удар: дівчинка народилась без рук і ніг – а замість них - лише невеличкі культі. Здавалося б, жорстокішого удару долі годі й чекати. Але життя триває і потрібно жити далі. Почала цікавитись интернет игровые автоматы.
Отримавши середню освіту, Лідія задумала продовжувати навчання далі. Не зважаючи на вмовляння батьків – покинути цю думку, вперто стояла на своєму і готувалася до іспитів Харківського обліково-економічного технікуму. Вступала на загальних умовах, без усіляких пільг. Щоб підготувати себе до самостійного життя, Ліда обрала денну форму навчання. Спершу дуже важко було добиратись з гуртожитку до технікуму, до бібліотеки, але завжди поруч були друзі. За лагідний характер, оптимізм, товариськість Ліду любили ровесники, вона була бажаним гостем у студентських компаніях. Дівчина починала ще зі школи, а в інституті продовжила працювати над собою, виховуючи силу характеру, любов до людей та всього живого. Саме ці риси надали Ліді сили у подальшому житті.
Після навчання Лідія Іванівна влаштувалася вишивальницею на одне з підприємств м.Житомира. Саме там вона по-справжньому захопилася вишивкою.
Рідня, друзі допомогли придбати однокімнатну квартиру у Житомирі. Проживати Ліда вирішила самостійно. Вона чудово розуміла, що колись настане той день, коли поруч вже не буде батьків і їй потрібно буде пристосовуватись до самостійного життя. Спочатку було дуже важко: приготувати з їжі могла тільки яєчню та чай, не могла запалити газову плиту, самостійно вийти з квартири. Але поступово навчилася робити практично все: готувати, пекти торти, робити закрутки, прати, прасувати – і все це лише обрубками рук.
Важке каліцтво не відбило у цієї жінки любові до життя і прихильності до людей. Лідія Іванівна вважає себе оптимісткою. «Напевне, людина може подолати неможливе, аби б було бажання» - думаєш подумки, коли бачиш, як у перевернутому доверху стільці пересовується ця жінка. Свої вишиті роботи розкладає культями обережно, з любов’ю, адже можна тільки уявити скільки титанічної праці вкладено у виконання цих робіт. На моє запитання: «Яким чином вишиваєте свої роботи?», Лідія Іванівна відповідає: «Свого часу, коли я вирішила зайнятись вишивкою, то спробувала сто способів, але знайшла лише один – свій. Розповісти свій секрет вишивання я поки що не готова. Можливо ніколи не зможу і ця маленька таємниця назавжди лишиться зі мною. Розумієте, повинно бути щось, що залишиться тільки моїм. Дехто каже, що за мене вишиває хтось інший… Чесно кажучи, всі ці плітки не мають для мене ніякого значення…».
Дійсно, дивовижна сила характеру у цієї жінки. За кордоном Лідію Лісайчук вважають героїнею, у нас вона – маловідома жінка, яка просто вишиває. І хоча її роботи неодноразово експонувалися у різних містах України, про нею саму згадують здебільшого у Міжнародний день інваліда. А разом з тим, чи хтось задумувався над тим, що її життя є прикладом не лише для вражених важкою недугою, а й для людей, які не мають інвалідності? Що керує цією жінкою, яка зуміла піднестися над недосконалістю свого фізичного тіла і стати синонімом слова Мужність...