Війна прийшла зранку. Ніхто її не чекав, ніхто не відкривав їй двері – над Вовківцями стояла тиша, і лише півні, пробудившись від сну, гучно повідомляли, що скоро світанок. Було 22 червня 1941 року. Рівно о 4-й годині село здригнулося від крику та плачу, від розпачу та безвиході і потонуло в сірому диму невідомості й страху перед завтра. Війна порушила спокій. Війна ступила перші кроки…

На той час Тоня Рибачок мала 16 років. Маленька, худенька, на вигляд ще зовсім, як дитина, вона допомагала мамі доглядати за господарством та двома молодшими братиками. Та й і яке там було господарство? Колись її родина мала землю, клуні, коні, свині… Але колективізація лишила їх голими й босими, щастя, що сільська громада не дозволила вислати їх родину до Сибіру. Поранений ще під час громадянської війни тато, Панас Федорович, невдовзі після цього помер, залишивши маму Антоніни, Лукерію Якимівну на руках з трьома дітьми. Жінка працювала в колгоспі, згодом там почала пасти худобу і дівчинка, як тільки їй виповнилося 11-ть.

Коли в селі з’явилися загарбники сім’я змушена була тіснитися в комірчині, тому що німецькі офіцери розділили і без того маленьку хату на дві частини, при чому в одній жили самі, а в іншій зробили кузню. Але вони не ображали Тоню та її сім’ю – подекуди навіть давали малим братикам дівчини, Стасику та Володі, шматочки хліба, перемащені маргарином, коли ті просили їсти. Іншим не так щастило – окупація пройшла під прапорами грабунку та насилля. Жінки спотворювали себе, щоб фашисти не простягали до них своїх брудних рук, перемащених свіжою кров’ю.

У 1943 році хвиля вивозу молоді на примусові роботи до Німеччини накрила й Вовківці. Мати, намагаючись врятувати доньку, відправила її до дядька в сусіднє село Зубарі. Але місцевий староста повідомив – якщо дівчина не повернеться – всю сім’ю розстріляють . Тоня не чекала, вона не могла допустити, щоб загинули її брати: «Не плачте, мамо. Що всім буде – те й мені, а я не зможу, якщо через мене ви загинете».
«Ой, наші дорогенькі! Пташенята наші! Куди ж ви відлітаєте? Чи дочекаємося вас?» - здригалася Шепетівка від материнського стогону та плачу. В Антоніни підкошувалися ноги, тому що нестерпно було чути крики з закривавлених сердець матерів, які проводжали колону молоді пішки до самого вокзалу. Не хотілося жити, страх сковував думки…

Полонених посадили у «товарняки». Рушили на Захід. Їсти не давали, туалет був у самісіньких вагонах, тих, хто намагався втекти – вбивали. Паніка, розпач – єдине, що витало в повітрі. А ще відчуття приреченості і неспроможності хоч щось змінити. У Перемишлі, що на Львівщині була пересадка. Тут в’язнів нагодували гниллою капустою, яка кишіла гусеницями, продезінфікували та помили. Знову посадили до потягів. І знову замаячіла дорога. Кінцевою зупинкою був Грумберг (Німеччина).

Тих, хто був міцніший та здоровіший відразу розібрали «бауєри»(місцеві багаті жителі), решту, в тому числі й Тоню , відправили до таборів. Дівчина потрапила до табору Ундешлец, бараку №7. Разом з нею були і її землячки та ровесниці Антоніна Тимощук, Марія Хмельнича, Марта Тарасюк, Франя Овсівська, Марія Денисюк. Всього українок було 360. Вони намагалися триматися разом, усіляко допомагали одна одній, підтримували. Там їм видали одяг: чорний халат, на якому була нашивка з номером та підписом, дві сорочки та дерев’яні черевики. Харчів, окрім брукви та гірчиці, не було. Хіба раз на три дні керівництво видавало батон з тирси та шматок маргарину, яким полонені користувалися замість мила.

З таборів Антоніну та інших дівчат(серед яких також були німкені, француженки, полячки, італійки) відправили на військовий завод, виготовляти патрони, під пильним наглядом конвою. За щастя можна було вважати те, що майстер(голландець) добре ставився до робочих. Але разом з тим багато молодих людей були спалені в печах за відмову працювати на ворогів. Одного разу дівчата вирішили втекти, та ослабленість не дозволила їм цього зробити, конвой наздогнав втікачів і жорстоко побив до напівсмерті…
Тоня була вражена Німеччиною – чисто, культурно, навіть туалет на заводі був зі всіма зручностями, і що головне там було мило, мило, яке до того дівчина не бачила ні разу.

Радянські війська підступали до міста. Німецьке командування видало наказ про мобілізацію до армії молодих юнаків по 15-16 років. Німецьким матерям забороняли ридати, погрожуючи розстрілом. А Антоніна плакала, їй було жаль хлопчаків, хоч вони й були ворогами. Вона згадувала рідних братів і її серце калатало від туги за рідним домом.

Місто звільнили. Всіх українок демобілізували. НКВД 19 разів допитувало їх чому вони тут, але що вони могли відповісти, якщо не власна воля привела їх на ворожу землю? «Зрадники, посібники фашистів» - брудна лайка покривала тих, хто стали жертвами систем. Не там шукали винних, ой не там… 14 лютого 1945 року Антоніна була остаточно звільнена, та з німецького полону вона майже відразу потрапила в інший полон, полон осуду і презирства вдома, на Батьківщині. Спочатку дівчині надійшла пропозиція їхати до Києва на відбудову, але юнка рвалася на рідну землю – тут вона застала голод, холод та руїну. Відновилися допити, залякування, звинувачення… На селі не давали проходу, кожен намагався кинути в адресу, як Тоні так й інших лайку, насмішку, односельчани називали «німецькими підстилками» та зрадницями, але по суті яка вина була в них? Чи винні може були в тому, що рятуючи свої сім’ї вони пожертвували собою?

Почалася розбудова. Голова колгоспу Іванівський, колишній військовий, пожалів дівчину, сказавши: «Я вірю тобі, йди на роботу, бо помреш від голоду». Насувався голодний 47-й. Антоніна стала вагарем на колгоспі. Працювала і дояркою, і свинаркою в полі. Там же місили глину, своїми руками будували корівник, комору, купили на базарі корову, свиноматку, овечку – потрохи стали розживатися і підіймати колгосп з розвалин. В 67-му стала прибиральницею в клубі – працювала сумлінно, дуже любила квіти,так, що під час її роботи клуб перетворився на справжню оранжерею.

Жила Тоня разом з мамою. Війна поламала її долю – вона так і не стала нареченою, не стала мамою. Проклята не дала їй родини. Зі ста чоловіків, які пішли на фронт – повернулося лише 40. В 1972 році стався з Антоніною один випадок, який міг би змінити це все, але не змінив. Пасла вона корову біля лісу і побачила, як до неї біжить маленький хлопчик 4-5-ти років. На запитання «чий ти і звідки» він лише показував пальчиком в сторону. Жінка забрала його додому, Зраділа, подумала, що був би ось в неї син. Пішла на роботу, а хлопчик втік, згодом вона знайшла його на селі поміж дітлахів – викликали міліцію, сільську раду. Виявилося, що дитина втекла з дитячого будинку – Тоня хотіла його залишити собі, але їй не дозволили. Останню надію на материнство відібрали просто з рук.

Роки йшли. Антоніна Панасівна звикла робити все сама, допомагали брати. Вона, не дочекавшись свого власного щастя, приймала його від своїх рідних, допомогла виростити 8-х племінників – вони зараз віддячують їй своїм теплом та любов’ю. Особливо тішиться баба Тоня з Андрюшки, так вона називає вже сивочолого чоловіка, його родини, не забувають за неї й діти брата Станіслава.

На питання чи хотіла б вона тоді лишитися в Німеччині, адже ж там було життя набагато краще, вона була категоричною. «Ні! Я хотіла додому, на свою Україну! Нехай убогу, нехай бідну, але свою, рідну. Тут була моя душа. Тут було моє серце. Тут вони лишаться навіки».

Болять старі рани, ятрять пам’ять спогади ,ниють минулі образи . За те, що працювали на ворога ті, хто так хотів жити, хто так хотів, щоб жили рідні, хто може навіть більше за когось чекав цієї жаданої перемоги, волі та спокою – платилися довго, ламалися долі, паплюжилася честь. За що? Для кого?

Зараз нам нічого не лишається, як просто подивитися у вічі цим стареньким і змахнути сльозу з їх щік, бо пережити те, що вони , нам би ніколи не було під силу. Не судіть минуле – бережіть пам’ять. І моліться за тих, хто подарував нам майбутнє.

Аліна Дишлова