Світанок зустрів прохолодою, обійняв за плечі вологими руками, дмухнув в обличчя свіжим вітерцем. Ліна аж задихнулася від життєдайного повітря, тріпнула неслухняним, кольору соломи, волоссям. Різко зупинилася від несподіванки, коли з-за дерева посеред парку, яким щодня поспішала на роботу, її гукнули.

Ти мене залишаєш?! – голосила Галина. – Що ж я без тебе робитиму?! Хто город виоре? Кого буду просити, картоплю посадити? Ти ж знаєш, що ходити по білому світі не можу...

Листопадова віхола для шепетівських дорожників — як перший екзамен. І складають його на початку кожної зими.
Ось і того пам’ятного надвечір’я начальник філії Облавтодору Віталій Яцух продовжив робочий день і собі, і підлеглим — від головного інженера до робітників кожного з п’яти дорожно-ремонтних пунктів (ДРП). Метеозведення застерегло: перший сніг — то небезпека на асфальтових трасах. Для майстрів доріг найголовніше — вберегти оті стрічки-серпантини від міцних обіймів ожеледиці, застерегти моторизованого подорожнього від можливого лиха, забезпечити йому щасливу дорогу.

З перших хвилин знайомства з цією молодою жінкою виникає відчуття, що знаєш її дуже давно, настільки Тетяна відкрита і щира. Вона говорить про буденні речі невимушено і переконано. У її словах і думках немає фальші. Саме це, на мою думку, відразу приваблює до Тетяни знайомих, колег, друзів. Ясний погляд сірих очей, оптимізм і віра значать у наш час немало.

Непомітна, скромна, занадто сором’язлива, вона страждала від цих своїх рис, тим часом, коли для інших вони були суцільним позитивом. Тихенько закохалася, потонувши всією душею, в розбишакуватого однокласника, якого, незважаючи на недоліки, любили всі дівчата у класі. Він же, забаламутивши голову не одній красуні, політав-політав і зупинився на Наташі.

Пізно увечері зателефонував Геннадій Сівак з Ізраїлю. Одразу розпізнав по тембру, що з далечини далекої — з гір, з над морів.
Переконаний, що як тільки підніму трубку, Геннадій одразу скаже...

Ніхто в класі до випускного балу не здогадуватиметься, що у Мишка з Катериною — перше кохання. Чисте, світле, нічим не захмарене. Аж коли пари однокласників кружлятимуть в останньому шкільному вальсі, всі зауважать, що ця пара танцює якось по-особливому – теплоти у кожному кроці багато, дбайливості одне до одного.

Описана в цій повісті подія мала місце в одній з колоній-поселень на Уралі у 1990 році. Всі прізвища персонажів — реальні. З етичних міркувань змінено лише місце народження головного героя.

Пару слів від В.Ковальчук - куди їх втулити - ні коментар - ні новина, а так зауваження, але в кожного своя думка - ми раді що В.Ковальчук озвучив свою

Відмінність у віці між ними видно за кілометр. Він, Володимир, уже в літах чоловік — статечний, поважний, спокійний. Вона, Таїса, набагато молодша за нього, — якась трохи легковажна, безтурботна, весела, по-молодечому впевнена у собі. Хтось за весільним столом зажартує чи слівце масне вставить, а вона вже тут, як тут: не забариться, щоб своїх «п’ять копійок» не вставити й когось не принизити, а себе на поталу людському осуду й жартам виставити.

Галина потрапила в чужу сім’ю. Там свої порядки, свої настрої. Однак не зважала на них: підкорялася свекрусі, годила чоловікові, бо любила. З першим ніби то давно все закінчено...

Від осені не залишилося нічого. Від тієї, яка ще пахне літом і лист відпускати не дуже хоче. Золота осінь. А ще - бабине літо. Хоча...

Ігор їхав за кордон на заробітки. Багатоголосо шумів вокзал, заглушуючи закінчення фраз дружини і двох синів, - Олега та Владислава. Наостанок ще раз обійняв любих серцю людей та мовив...

Шляхи Господні незвідані. Ми приходимо у цей світ з хорошими намірами створити сім’ю, продовжити рід людський і обов’язково залишити після себе добрі справи. Бути чесними, людяними і милосердними, допомагати ближньому і любити його - ось основні принципи для нашого достойного буття.
Але, на жаль, не завжди життя складається так, як ми того хочемо. Іноді обставини змінюють його так, що для білої смужечки тоді немає місця і все забарвлюється у найчорніші тони.
Для мене, як і для більшості, місце позбавлення волі асоціюється з чорним кольором біди. Але попри все, життя тут триває і люди, що мають тимчасові обмеження волі, не втрачають надії на краще. Саме про них, засудженого Миколу Пилипчука і його дружину Катерину, сьогоднішня моя розповідь.