Наша розповідь про Миколу Миколайовича Ковальського, сільського голову Ленковець, — не випадкова. До редакції прийшла молода жінка і принесла написану власноруч подяку. Просила надрукувати, щоб у районі знали, який добрий господар з’явився у їхньому селі, як щиро і повсякденно він дбає про людей, як грамотно утримує господарство територіальної громади, створює всі умови, щоб селяни і їхні діти мали культурне дозвілля, медичне, освітянське обслуговування, чисте довкілля.

Шановна редакціє газети «Шепетівський вісник»!
Звертаються до вас жителі села Білопіль. Допоможіть вирішити нашу болючу проблему — автобусне сполучення до села. Чому в усі села Шепетівського району регулярно ходять автобуси, а в нас його не буває по 2-3 дні?
Дуже прикро, коли йдемо на зупинку, мерзнемо там, а автобуса немає. Доводиться йти на трасу і чекати там годину-другу. Та зранку всі автобуси переповнені, тому й не зупиняються. Буває й таке, що зранку автобус приїжджає, а потім — ні. От і доводиться їхати попутним транспортом...

Заздрісна людина завжди знайде привід, аби образитися на свого сусіда, висловити своє недружнє ставлення до нього, зрештою, знайде будь-які підстави для ворожби. Це — на побутовому ґрунті. Але буває, що й між керівництвами держав-сусідів виникають певні недружні моменти з того чи іншого питання.

«Зі своїм коханим я зустрічаюся вже три роки, але досі не зважилась прийняти від нього пропозицію одружитися. Боюся, що одруження зруйнує моє щастя, яке маю зараз. Всі мої подруги і знайомі розлучені. Комусь вдалося ще раз вийти заміж, але більшість виховують дітей самі. Де гарантія, що такого не трапиться зі мною? Хотіла б знати, що штовхає людей, які колись палко кохали один одного, до розлучень?».

Пригадаймо недалеке шестирічне минуле нашого міста. Як вирували пристрасті (і «за», і «проти»), коли на вулиці міста виїхали маршрутки-мікроавтобуси. Чиновників і міського голову звинувачували у самонаживі за рахунок бюджету, збагаченні бізнесменів, мовляв, люди змушені поневірятись у тісних маршрутках, давай великогабаритні «ЛіАЗи», «ПАЗи» тощо.

Корупція, шалений ріст цін зробили наше життя таким, що позавчора було краще, ніж учора, вчора ліпше, ніж сьогодні, а завтра буде ще гірше, ніж сьогодні. Такі реалії. Де ж та стабільність і добробут, який начебто існує в нашій країні?

Так повідомила по телефону працівникам редакції мешканка будинку № 25, що по вулиці К.Маркса. Жінка поскаржилась, що на території центрального ринку періодично, пізно вночі, спалюється сміття. Дим підіймається вгору і просочується через зачинені вікна у помешкання. У квартирах немає чим дихати. А там же проживають пенсіонери, малолітні діти. Хто має право збиткуватись над здоров’ям громадян?

Село Городнявка розташоване на березі колись повноводної річки Лізнявки. Воно невелике, всього 137 дворів (населення близько 350 осіб), але дуже мальовниче. Через нього пролягає траса Шепетівка–Новоград-Волинський. Коли їдеш цією трасою, по обидва боки бачиш тільки густий ліс, а ось раптом – чималий шмат поля, а біля нього, попід лісом, притулилося село.

Червень кожного разу збуджує у нас спомини про такі різні і незабутні події: сумну — початок найстрашнішої в історії людства Великої Вітчизняної війни і радісну — свято шкільних випусків. Тож і не дивно, що в редакційній пошті маємо листи від наших читачів на цю тему. Одні автори згадують страшні воєнні роки та гірке сирітське повоєння, інші подумки линуть до школи, віддаючи данину шани і поваги вчителям.

Ранок 22 червня 1941 року був схожий на багато інших. Але його відрізняло те, що на вулицях міста було значно менше військових. 745-й стрілецький полк, що базувався в Шепетівці, 18 червня 1941 року, згідно з наказом наркома оборони було передислоковано в район м.Львова.

Ми, мешканці міста Шепетівки і навколишніх сіл району, звертаємось до редакції міськрайонної газети «Шепетівський вісник» і до міської влади. Нас хвилює стан привокзального «ринку», де селяни торгують своєю продукцією.