За що раніше давали ордени

Раьотая в 5 відділі ВНДІ имнни “Комінтерну” я бачив багато непересічних особистостей. Зрозуміло, найцікавішими були провідні фахівці, в тому числі (в перший час) – начальники лабораторій. Це блискучі фахівці-фанати-трудоголіки-віслюки. Кожен з них безмежно в часі і з зусиллям працював над своєю вузькою завданням силовий электропреобразовательной техніки на лампах або тиратронах. І, як вважали, загальні результати були світового рівня! Ще б трохи вкладень і наші хлопці не в Церні, а в Протвино не пролетіли б повз частинки Бога – бозона Хіггса.

По-моєму, всіх цих людей відрізняло щасливе поєднання честолюбства, працездатності та професійного таланту. По молодості мені їх важко було зрозуміти, оскільки їх зовні спостережувана частина особистості була вкрай мала, як у айсберга.

Не в приклад сьогоднішнього дня, хороших інженерів в суспільстві, безумовно, поважали. І самі фахівці, абсолютно без примусу і майже без матеріального стимулювання, працюючи по дванадцять – чотирнадцять годин на день, включаючи суботи, але виразно відчуваючи велич результатів своєї праці, ставали самодостатніми.

Це пізніше раптом з’явився цинізм.

Наприклад, я був свідком, як у відділ надійшли після армії два партійних молодих людини, які ввечері вчилися інституті. Зовні, начебто нормальні, здорові хлопці, але виділялися серед інших відсутністю інтересу до професії. Вічно вони стояли біля туалету, «курили», безперервно вклоняючись з начальством, по імені-по батькові. Їх поведінка я виправдовував тим, що ж дійсно важко поєднувати роботу з навчанням, а для своєї зручності їх охрестив трієчниками Т1 і Т2. Я щиро шкодував їх за неприкаяність, але вони все ж примудрилися закінчити інститут.

І от як раз до того часу в інституті сформувалась «важливе Державне завдання»: треба було оформити партійний стенд із портретами «улюблених народом Вождів», причому розташувати їх в умілій послідовності по відношенню до великого Центрального Портрета. Саме з цією задачею майстерно впорався Т1, і, природно, став самим головним партійцем в інституті, то є одним з кутів доленосного совкового трикутника. Йому по заслугах дали Державний орден, який, кажуть, раніше отримували іноді і трудящі «за видатні досягнення в науці та виробництві».

А що ж – уславлені мною технарі? Таки – нічого. Проковтнули! (прошу вибачення за еротичність метафори). Благородного гніву не спостерігалося. Що ж це було: інтелігентність, свинство чи рабство? Швидше за все, звичайний красноватенький російський компот з названих компонентів.

І «…немає на світі нічого підліше російської тупого терпіння, нехлюйства і безтурботності…Сморкнись кожен росіянин… в сторону запопадливих влади – і соплями змило б всю цю нечисть…»,- це В. П. Астаф’єв «Останній уклін» (я так не можу, а купюри – мої).

Про це і подібному див. мої «Різнокольорові спогади» Санкт – Петербург

www.proza.ru/2010/01/09/225

Новыш Петро Олександрович

Чекаю відгуків

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *