Понад місяць у Гостомелі під окупацією перебували не лише люди, а й тварини. Гостомельський притулок – найстаріший у Київській області – взяв до себе турботу про багатьох кішок та собак, які залишилися бездомними через війну. Він був створений у 1999 році математиком Асею Серпінською, у притулку працювала вся її сім’я та утримувалося понад п’ять сотень тварин. Про те, як притулок пережив російську окупацію, “Медузі” розповіла онука засновниці Марія Вронська.
“Двадцять два роки тому моя бабуся, математик Ася Вільгельмівна, поверталася з чергових лекцій і побачила стареньку жінку, яка роздає на вулиці щенят. Бабуся задумалася, чи є в Києві притулки, і почала дізнаватися, як у місті живеться безпритульним тваринам. Виявилося, притулків немає, є тільки живодерні. Пенсіонерки збирали по Києву безпритульних цуценят, які жили у занедбаних будівлях. Там була повна антисанітарія, цуценята жили зграями. Бабуся вирішила, що так не повинно бути.
Вона звернулася до іноземних фондів за допомогою, а потім заклала квартиру та на виручені гроші викупила кинутий корівник у Гостомелі. У ньому вони з чоловіком та волонтерами стали будувати притулок: з’явилися повноцінні вольєри на 20 квадратних метрів, будівля для котів. Не маючи жодного досвіду, бабуся намагалася створити максимально зручні умови для тварин”, – розповідає Марія.
У притулку іноді допомагала і мама Марії, Оксана, але зараз вона живе у Борисполі, де має свій власний невеликий притулок.
Ася Серпинська та Марія Вронська в приюті
“Я була з тваринами з дитинства, але повноцінно працювати у притулку почала нещодавно — займаюся здебільшого комунікаціями та соціальними мережами. Всі ці 22 роки наша сім’я намагалася підтримувати притулок у доброму стані: фарбували, «зачісували», будували нові вольєри та гарні будки. У притулку була професійна операційна, стаціонар, де ми щомісяця вакцинували та стерилізували наших тварин та тих, кого до нас приносили волонтери чи місцеві жителі.
У нас працювала команда з п’яти-шостіх людей: четверо займалися тваринами і одна-дві жінки — господарськими роботами. До війни у нас жило 534 собаки та 110 котів. Усі вони потрапили до нас після того, як їх покинули люди, — деякі просто залишали звірів під хвірткою без жодних пояснень. Частина тварин потрапила до нас після людського насильства — кожна має свою сумну історію. Деяких тварин ми знайшли на вулиці і принесли самі”, – розповідає жінка.
«Співробітникам довелося збирати дощову воду»
Гостомель був окупований із перших днів війни. До селища було неможливо потрапити — просто небезпечно для життя. Люди евакуювалися, близько 90% мешканців Гостомеля кинули своїх вихованців під час евакуації: містом бігали вівчарки, алабаї, сфінкси, такси, двірнята, коти, цуценята, дорослі собаки. Багато хто просто закрив тварин у квартирах, прирікаючи їх на вірну голодну смерть.
“Наш притулок намагався рятувати кинутих тварин. Звичайно, допомогти всім було нереально, але кількість підопічних збільшилася майже вдвічі і наблизилася до тисячі. Усю окупацію у притулку працювали троє людей: Сергій, Лариса та Вікторія. Вони щодня, незважаючи на обстріли, годували та напували собак і кішок і намагалися підтримувати чистоту. Це великі герої, і ми їм дуже вдячні”, – розповідає Вронська.
На третій день війни під воротами притулку вже стояла величезна дивізія з російськими танками. Солдати заходили до притулку та оглядали його. Вони обіцяли, що не чіпатимуть нікого.
“З їхнього боку було дуже підло стояти добу біля нас, через що ми, по суті, стали мішенню. Наступного дня їх обстріляли Збройні сили України, і ми також потрапили під обстріл. Цього дня загинув один собака у вольєрі та майже всі собаки, які були зовні”, – каже Марія.
Потім до дверей притулку приїхала інша російська дивізія. Нові окупанти стріляли собак і били співробітників притулку.
“За нашим притулком було дві стайні: маленька, дерев’яна, і велика, кам’яна. У маленьку прилетів снаряд — і всі коні згоріли живцем. А у великій відчинили двері, щоб тварини змогли втекти. Жахливі кадри коней, що згоріли, досі стоять перед моїми очима”, – розповідає власниця притулку.
Майже одразу після початку війни у населеному пункті пропало світло і притулок залишився без питної води. Електронасос “вмер”. Співробітникам доводилося збирати дощову воду у різні ємності. Вода була не далеко не чистою, але все одно потрібною. Без світла не працювали холодильники. Крім їжі там зберігалися вакцини для лікування тварин, які важко дістати, і які коштують дорого.
“Третього квітня до Гостомелю увійшли українські військові. Зараз до Гостомелю складно потрапити, оскільки селище знаходиться на очищенні від кинутої та знищеної техніки та розмінуванні. Щоб туди могли спокійно повернутися місцеві жителі, потрібен час. Нас пару разів на тиждень пускають у Гостомель за гуманітарною допомогою для притулку та людей, які залишилися у селищі зі своїми тваринами. Ми шукатимемо в команду нових людей. Наші співробітники пережили більше місяця окупації та після звільнення поїхали до родин, їм потрібна заміна. Знайти її складно: ніхто не хоче їхати до Гостомелю. Але людям дуже потрібна робота, тому дехто приїжджає, пробує, хтось залишається. Зараз у нас велика плинність, але я впевнена, що ми знайдемо «наших» людей”, – поділилася своєю історією благодійниця Марія Вронська.
