Рано чи пізно в Україні буде сьома хвиля демобілізації (перша від початку повномасштабного вторгнення). Переважна більшість тих громадян, що стали на захист держави повернуться спочатку додому, до сім’ї, а потім – у громаду.
Для них почнеться процес реадаптації, в якому вони вчитимуться жити з військовим досвідом і наслідками військової служби. Ветерани звертаються в управління соціального захисту, до сімейних лікарів, у центри зайнятості, ЦНАПи (центри надання адміністративних послуг) тощо.
В цій історії найбільша проблема кожної громади у сфері ветеранських політик – це наявність чинного Закону “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Частково обмежені нормами закону, а також розміром своїх бюджетів, які після початку повномасштабного вторгнення суттєво зменшилися, громади першими зіткнуться з суспільним невдоволенням стосовно відсутності сервісів для ветеранів. Під сервісами мається на увазі фізичне та психічне відновлення, освіта, працевлаштування і багато іншого.
Тим не менш, громади, які мають можливості та політичну волю керівництва, створюють додаткові місцеві програми, які часто є надзвичайно ефективними.
Серед прикладів – чудові програми підтримки ветеранів АТО/ООС міст Львова, Києва, Житомира, Хмельницького та інших населених пунктів, де замість масового використання коштів на пільги йдеться про відновлення людини, забезпечення її можливостей у перекваліфікації та адаптації.